Різдво як зараз, так і 300 років тому — одне з головних свят для українців. Розповідаємо, що ставили на стіл та які ексцеси траплялися під час святкування багато років тому.
Святкування по-панськи та по-міщанськи
300 років тому Різдво традиційно відзначали 25 грудня. Однак тоді православні християни ще користувалися юліанським календарем — тим, від якого на початку 2023 року відмовилися ПЦУ та УГКЦ.
А от католики вже святкували за григоріанським календарем, яким ми зараз користуємося у світському житті. Щоправда, 300 років тому різниця між двома календарями становила не 13 днів, як у ХХІ столітті, а лише 11. Тобто за григоріанським календарем (чи за новим стилем) тоді православні відзначали Різдво 5 січня.
У ці дні обов'язковим для усіх християн було відвідування церкви, а от далі масштаб святкування відрізнявся від достатку. Найгучніші бенкети влаштовували у гетьманських столицях — Батурині, а згодом – у Глухові. Проте Київ від них теж не сильно відставав.
Для прикладу можна навести “напружений” різдвяний графік шотландського офіцера Патріка Гордона (з 1661 року і до смерті у 1699 році перебував на службі Московського царства. Багато років провів в Україні й залишив у щоденнику багато цікавих записів про тогочасне життя), який зимував у Києві на межі 1684-1685 років.
25 грудня він спочатку відобідав вдома з друзями, а ввечері пішов до боярина, де влаштували феєрверк. 26 грудня Гордон був у гостях у думного дворянина, 27-го — в окольничого. 28-го офіцер влаштував у себе маскарад з танцями. Гуляли до самого ранку, однак це не завадило вдень піти до бургомістра і ввечері знову влаштувати танці. Завершився святковий марафон 30 грудня відвідинами знайомих у Печерському монастирі.
Заможні міщани теж намагалися не відставати. Хоча звісно новомодні феєрверки вони не могли собі дозволити, та й святкові столи у них були скромнішими.
На пансько-старшинському банкеті подавали дичину (лосятину, оленину, куріпок і тетеревів), а також м’ясо молочних поросят, телят і козенят. Окрім місцевих страв пропонували привозні делікатеси — чорну ікру, голландські оселедці, осетрові балики, турецькі оливки, паштети, тверді сири тощо.
Запивали це все імпортними винами, особливо очищеними ґданськими горілками та місцевими настоянками.
Як зазначає історик Олексій Сокирко, джерела мовчать, що саме подавали на різдвяний стіл у міщанському колективі. Однак їхні гастрономічні уподобання дозволяють зрозуміти переліки страв на корпоративи — “кануни”, які проводилися на межі старого-нового року.
Популярними тоді були печеня зі свинини, баранини та яловичини, поросята, фаршировані кашами, гуски з печеними яблуками, смажена і свіжопросолена річкова риба.
Київські міщани також мали свою оригінальну страву — “шпондру” — свинину, тушковану з квашеними буряками й спеціями. Намагалися придбати й трохи закордонних делікатесів. Хліб подавали білий, житній вважався ознакою бідності. З алкоголю пропонували місцевий та імпортний — усе залежало від гаманця.
Обов'язковою на різдвяному столі була і кутя. Тільки міщани робили її на відміну від селян не з пшениці чи ячменю, а на основі рису (“рижу” тогочасною мовою). Заправляли його розрідженим водою медом, родзинками й сушеними сливами.
Не проходило Різдво і без колядок, при цьому у різних варіаціях вони могли тривати кілька днів. Інколи навіть доходило до розбірок між конкуруючими групами колядників.
Різдвяні розбірки у Києві
Наприклад, такий випадок трапився у 1734 році. Тоді на другий день Різдва місцеві священики разом з почтом вирушали “славили Христа” по будинках своїх парафіян.
“Христослави” співали церковні пісні, наприклад “Рождество Твоє, Христе Боже наш” та “Христос рождається”, збирали по дворах різні пригощання і не рідко самі пригощалися за господарським столом.
Неодмінними учасниками таких процесій були студенти Києво-Могилянської академії, які тулилися у парафіяльних школах, що діяли майже при усіх подільських церквах. Жили вони бідно і з нагоди Різдва могли зібрати багаті подарунки. Одні господарі кидали у їхні мішки хліб, другі — сало, треті — птицю, а дехто міг підкинути й грошей.
Одна з таких компаній і опинилася у центрі різдвяно-кримінальної історії. Тоді в обхід відправився дяк Василівської церкви на Подолі Іван Яблонський у супроводі п'яти студентів. За три години вони обходили багато домівок і вже були “мало підпиті”.
Наступним у маршруті став будинок заможного кожумʼяки Пилипа Шумського.
Там “христослави” крім самого господаря зустріли його гостей, переважно колег по цеху. Однак за столом вони побачили й “конкурентів” — священика Вознесенської церкви отця Симеона, дяка Стефан та їхній почет.
Яблонського побачене неабияк розлютило. Тож на священика він накинувся зі словами: “Геть поп з нашої парафії! Геть зі свинями!”, а на дяка кричав: “Накажу вбити тебе, курвий сину! Для чого ти у чужу парафію прийшов зі своїм хрестом!?”. Далі пішло слово за слово і справа, мабуть, вже тут дійшла до бійки, якби не господар.
Шумський запевнив Яблонського, що той свій “дохід” отримає, настійливо попросив не починати сварку і на всяк випадок нагадав, що має у будинку гарні “дубини”. Аргументи подіяли. Тож господар відвів дяка та його супровід до іншої хати, пригостив там добре та надав обіцяні подарунки дяку та студентам.
Потім компанія вирушила “славити Христа” за іншими адресам. Наступні хати належали біднішим містянам, тож обходити їх вирушив лише Яблонський у супроводі двох студентів, а решта залишилася чекати на вулиці.
У цей час як раз кожум’яку разом з гостями покликав до себе додому сусід — купець Федір Скрида. На вулиці дві компанії знову зустрілися. Цього разу не змовчав дяк Стефан, який почав кричати на студентів, що вони “курвині діти”. Ті мовчати не стали, й перепалка миттєво переросла у бійку.
Найбільше відзначився студент-інфіміст Андрій Обоянський (інфіма — перший клас тогочасних академій. Тобто ініфміст — це студент-першокурсник сучасною мовою). Він знайшов палицю і пробив нею “до кості” голову Стефану та добряче відлупцював Скирду.
У розпал бійки з'явився дяк Яблонський і почав підбадьорювати своїх студентів криками: “Бийте добре”. Однак натомість усі разом мусили тікати — на вулицю як раз вибігли слуги кожум’яки з обіцяними раніше дубинами.
Щоправда, граматик Олексій Шпаковський невдовзі на свою голову додумався повернутися (граматика — другий клас академії. Тобто граматик — це студент-другокурсник сучасною мовою).
Тікаючи, він загубив “виколядуваний” карбованець і вирішив запитати у недавніх опонентів, чи вони його не знаходили. Однак у відповідь його приперли до тину та так набили кулаками, що студент наступні два тижні провів на ліжку.
Дяк Стефан, якому “проломилу” голову, наступного дня подав скаргу на кривдників. Його головний кривдник студент Обоянський вердикту чекати не став і за кілька днів втік з Києва. А дяка Яблонського після розгляди справи посадили “на ланцюг”.
Незадоволений таким рішенням, він подав скаргу до вищої інстанції — київського митрополита. Дяк щиро переконував, що нічого не зробив поганого, а в усьому винні конкуренти-«христослави».
Апеляція не вдалася. Київська консисторія (орган церковного управління на рівні єпархії, що виконував адміністративні та судові функції) постановила покарати дяка та його почет батогами — щоби вони, безпричинно вищий суд не турбували.
