За майже два місяці війни російські війська зруйнували в Україні близько 20-30% інфраструктури — так оцінив збитки від вторгнення рф міністр Олександр Кубраков. Серед тисяч зруйнованих та пошкоджених об’єктів — пам’ятки архітектури, церкви, музеї, школи, дитсадки, лікарні, житлові будинки тощо. Важче назвати, які об’єкти росіяни не бомбили.
Так, війна ще триває і ракети можуть прилетіти у мирні міста будь-якої миті. Утім, після звільнення населених пунктів на Київщині, Чернігівщині, Сумщині та Харківщині ми дедалі частіше чуємо різні пропозиції щодо відновлення постраждалих міст і сіл.
“Наш Київ” поспілкувався із українською архітекторкою та дослідницею історії архітектури Євгенією Губкіною. Що важливо врахувати при відбудові міст, як відновлювати зруйновані пам’ятки і якою буде майбутня українська архітектура — читайте у матеріалі.
Архітектурна спадщина
— Наразі уряд активно обговорює варіанти відбудови пошкоджених у цій війні українських міст. Що важливо врахувати при їхньому відновленні?
Відбудовувати зруйновані та пошкоджені міста точно треба. В історії дуже багато прикладів таких великих проектів — зокрема, й щодо відновлення міст, понівечених під час Другої світової війни. Але питання у тому, як ми відбудовуємо. Важливо не забути, не впустити цю дискусію. Тому що навіть після Другої світової не було якогось широкого обговорення — відбудова міст відбувалася у дуже різні шляхи. Варшава, Роттердам, Дрезден — це все дуже різні приклади того, як проходила відбудова.
Сьогодні я дійсно чую дуже багато і від архітектурного середовища, і від Володимира Зеленського, і від мерів міст про те, що усе вже зрозуміло — після відбудови наші міста стануть кращими, ніж до того. Тому тут я як пам’яткоохоронниця трохи напружуюся, адже є декілька факторів, які треба врахувати.
Перше — це питання спадщини. Треба дотримуватися закону і навіть, якщо він не ідеальний, то треба закон трохи реформовувати, робити його кращим. Потрібно брати до уваги ті питання, які не були вирішені до війни, наприклад, історичні ареали. Необхідно дуже серйозно підходити до проектної документації, адже, наприклад, Харків має статус історичного міста. Це означає, що не можна просто взяти і всі руїни, які залишилися від історичних пам’яток, знищити, а на їхньому місці побудувати щось нове.
Друге — це питання самих пам’яток архітектури. Яким чином вони будуть реставруватися, за якими стандартами і хто це буде робити.
— Чи усі зруйновані пам’ятки можливо відновити? Адже деякі об’єкти були зруйновані вщент.
Я думаю, що з культурними пам’ятками архітектури все-таки не треба гратися. До того ж, для архітекторів немає таких об’єктів, які неможливо відбудувати у тому вигляді, у якому вони були до війни. Звісно, ми знатимемо, що це щось нове, щось змінене. Але згідно з Венеційською хартією, усе відбудовується точно із таких самих чи максимально наближених матеріалів і за тією ж технологією, яка була до руйнувань.
Приміром, є кейс Варшави. Там після Другої світової війни відбудовували Ринкову площу. Але, я думаю, мало хто знає, що усе це — нове. Адже усе відбудували у точній копії, відповідно до креслень тих будівель, які там стояли. З використанням рештків будівель, збережених фрагментів, з відновленням тих деталей, які будуть співпадати з критеріями автентичності, наприклад, вікон, дверей, матеріалів і так далі. Так, це трохи дорожче, але це наша пам’ять, наша культура. І ми не можемо просто взяти і забути, що у наших містах були такі пам’ятки архітектури. Тому що це буде грати якраз на руку ворога. Частиною геноциду є знищення культурної спадщини. І якщо ми теж докладемося до того, щоб її знищити і забути взагалі, чи будемо використовувати руйнування війни для своєї архітектурної фантазії, то це буде недобре з громадської позиції.
Соціальна інфраструктура
— А як щодо відновлення соціальної інфраструктури — житлових будинків, шкіл, лікарень та доріг?
Ось тут, мені здається, навпаки, є дуже багато можливостей для фантазії архітекторів щодо того, що можна зробити з інфраструктурою, як її поліпшити, зробити кращою, ніж до війни. Це і дороги, і комунікації, і соціальна інфраструктура. У якомусь сенсі це те, що живить міста, робить їх сучасними, зручними для будь-кого. Тобто все, про що мріяли ми, урбаністи й урбаністки, багато років після Майдану — для цього зараз є можливість.
Звісно, це може бути не так помітно, як збудувати велику будівлю у центрі міста й сказати, що ось ми усе відбудували: рожеве чи помаранчеве, з золотом і тризубом посередині. Це може виглядати не так ефектно. Але мати сучасну європейську інфраструктуру — це, мені здається, більш гідно, ніж вкладатися у те, аби зробити міста не такими, як вони було до війни, чи запрошувати іноземних архітекторів. Тобто умовний Норман Фостер нам дороги не зробить, він поставить у центрі міста якусь неймовірну споруду, яку буде видно за 300 кілометрів з будь-якої іншої точки. Чи це нам потрібно — іде знову ж таки, потрібна дискусія.
— Тисячі зруйнованих будинків ведуть за собою житлову кризу. Як вирішити її?
Питання житлової кризи дуже велике. Люди будуть повертатися у свої міста, люди хочуть туди повертатися. Але багато хто втратив квартири, будинки. Тому від влади вже є ідеї запросити девелоперів, які будуть щось будувати. Звичайно, їм це зручно, адже інфраструктура, усі комунікації під ділянкою збережені. Зруйновані будинки можуть просто знести і на їхньому місці звести якусь 24-поверхівку. Але ж так теж не можна. До війни це було соціальне житло, а яке житло буде натомість — ось це питання.
Я вже чула, що президент підіймав питання соціального житла. Це вже непоганий пункт для дискусії про те, чи буде масова забудова, що ми можемо запропонувати у XXI столітті на цю проблему.
Зруйновані об’єкти, які стали символами війни
— Є зруйновані житлові будинки, приміром, у Бородянці, які облетіли шпальти українських та іноземних видань і фактично стали уособленням війни. Що робити з ними? Чи можливо, що такі об’єкти отримають статус пам’ятки?
Я впевнена, що це точно треба робити, адже це питання комеморативних практик, яким чином ми будемо фіксувати і консервувати такі об’єкти. Тому що, дійсно, вони мають дуже потужну емоційну силу, вони стали відомими завдяки медіа і символізують ті руйнування, ту трагедію, яка сталася. Нам це треба запам’ятати. Адже це — міське середовище, воно відтворює історичні та суспільні процеси, усе те, що відбулося з містом. Ми не можемо просто взяти і забути, що з нами сталося. Міське середовище допомагає людям прийняти те, що відбувалося, і якось жити далі.
— Що важливо врахувати при збереженні таких об’єктів?
Треба створити усі умови для безпечності цих об’єктів, щоб вони не обвалилися комусь на голову. Тут вже питання технології консервації цього об’єкта. Я впевнена, що у кожному місті, яке було під обстрілами, бомбардуваннями, авіаударами чи артилерією, треба консервувати якусь кількість цих об’єктів. Як приймати ці рішення і хто їх буде приймати — це питання також остраху. Якщо це робитимуть міськради, то навряд чи вони можуть в принципі вирішувати питання національної пам’яті — тут потрібно залучати інтелектуалів та експертів.
Звичайно, таке питання трохи не на часі, адже культура завжди не на часі. Але мені здається, що про це треба говорити. Знову ж таки, після Майдану усі активісти говорили про необхідність процедур залучення громадської і експертної думки до прийняття рішень, а також до реформування цих процедур. Тому що не може все вирішувати один мер чи одна людина в місті, без дискусії це неможливо. Це питання суспільне — які об’єкти і як ми зберігаємо, що ми хочемо або не хочемо пам’ятати. Не мерам це вирішувати.
Майбутнє української архітектури
— Якою може бути майбутня українська післявоєнна архітектура?
Війна завжди є можливістю для архітекторів. Так було історично, адже коли є великі руйнування, то це означає, що буде нове будівництво. В Україні теж будівництва буде багато і в архітекторів буде такий собі “золотий” період — навіть не з матеріальної точки зору, а з культурної. Тому це дійсно можливість для архітекторів якось проявити себе і через власні об’єкти сказати, про що вони думають, яким бачать розвиток архітектурної думки. Так змінюються стилі, епохи і тенденції, так створюються якісь групи і течії. Я сподіваюся, що так буде відбуватися.
Звичайно, ми можемо інерційно почати відбудовувати все у тих самих місцях та об’ємах — лише декороване і за новим стилем. А можемо переосмислити все те, що відбувається в архітектурній галузі. Те, що, можливо, ми багато років не робили, тому що йшли за вимогами замовника. Я дуже сподіваюся, що цей трагічний момент стане критичною точкою для архітектурної думки України. Що молоді українські архітектори і старше покоління прокинуться й почнуть думати, що потрібно суспільству, а не тільки замовнику. Ось цьому травмованому суспільству, яке стикнулося з найскладнішими речами як у побуті, так і в психологічному стані, — йому потрібна нова архітектура. І ця архітектура точно повинна бути критичною, працювати з пам’яттю, а не бути якимось кітчем, що робилося упродовж багатьох років багатьма архітекторами.
З іншого боку, треба щось робити з законодавчою сферою, яка в якомусь сенсі лобіює інтереси девелоперів. Тому що у цій ситуацій і в девелоперів будуть “золоті” часи: ділянок стало дуже багато, попит буде великий і можна цим скористатися. Тож нам усім треба стати більш відповідальними перед суспільством і перед країною — це дуже важливо для архітектурної спільноти. Це можливість увійти в естетичну та етичну архітектурну кризу і просто провалити це завдання, аби потім приїжджали іноземні архітектори і показували нам, як відбудовувати все. Або це можливість почати думати та відродити архітектурну галузь України.
