Посередині Володимирського узвозу, в тіні Володимирської гірки стоїть симпатичний біло-блакитний будиночок. Ніщо не видає, що під ним знаходиться величезний двоповерховий простір, від якого тягнуться «щупальця» конструкцій вгору до місцини навколо будівлі МЗС, на протилежну гору – до сучасного музею води, й вниз до Дніпра. Той велетенський «спрут» – міський водогін кінця 19 ст., а гарненька будівля «палестинського фільтра» – єдина з небагатьох споруд, пов'язаних із водопостачанням, які існують сьогодні. Їй є що розказати про спрагу, великі гроші й боротьбу з п’явками у великому місті.
Перші водогони Києва
Мешканці Києва по-різному ставилися до води. Наприклад, подоляни води боялися, бо їхні домівки регулярно заливало. Але завдяки численним ручаям та річкам проблем з питною чи технічною водою не було. З 17 ст. на Подолі функціонував перший дерев’яний водогін з дерев’яними трубами й фонтаном. Але і його не вистачало на все місто. У 18 ст. водогін оновили: фонтан прикрасили статуєю біблійного героя Самсона, який заглядає леву в пащу. На 19 ст. старий подільський водогін вже прогнив й воду з нього не брали, а до «хлопця з кицькою» ходили посидіти й попліткувати.
Для жителів Печерська й Старокиївського плато добути воду було постійною проблемою. Воду доводилося привозити або з Дніпра, або з Либеді. Місто поступово росло й колодязів з питною водою не вистачало. У 1820-му році на весь Київ їх було всього 54. У 1858 р. солдати Нової Печерської фортеці викопали сто нових криниць, але питна вода була лише у 25, та й та умовно питна.
Установи й заможні містяни замовляли доставку води у водовозів. Це був вигідний бізнес із заробітками до 60 рублів на місяць, що більше зарплатні кваліфікованого технічного працівника. Печеряни для доставки води використовували також нужденних паломників, які таким чином оплачували свій постій. Але загальну проблему водопостачання це не вирішувало.
Другий київський водогін з’являється на Хрещатику у 40-х роках 19 ст. Водогоном його можна назвати умовно, бо йдеться про три фонтани, які наповнювалися з хрещатицьких струмків та джерел. Найліпше було мешканцям Хрещатика, але з фонтанів воду також приносили та продавали в інші райони.
У другій половині 19 ст. проблема чистої води ставала ще гострішою. У газеті «Киевлянин» за 1864 рік йшлося, що на Печерську недостатньо колодязів, а ті, що є «глибини 12-18 сажнів дають воду гидкого смаку. Вода постачається з Дніпра за 30-40 коп. за діжку».
Централізоване водопостачання
Централізовані водоводи почали з’являтися у містах Європи й США у 19 – поч. 20 ст. Більшість з них належала приватним підприємцям, яких переважно цікавив прибуток, ніж якість води. І міста України не виключення. Перший централізований водогін з’явився у середині 19 ст. в Одесі. У Києві дискусія між губернською і міською владою та заможними домовласниками про доцільність, а головне вартість водогону тривала понад 10 років. Якби не приїзд інженер-капітана Арманда Єгоровича Струве, який запропонував і сам проєкт, і створення акціонерного товариства для його реалізації, то могли б тривати ще довше. У 1869 р. пропозицію Струве підтримало «Києвское городское общество» й за рік з ним підписало контракт. Він передбачав передачу інженеру у концесію на 50 років постачання міста водою й відвід територій під водонапірні башти й інші технічні споруди. Струве енергійно взявся за справу.
Вже у 1871-72 на Набережному шосе з’явилися муровані й дерев’яні корпуси майбутнього водогону. З правого боку від пам'ятника Магдебурзькому праву збудували нижню машинну станцію. Тут же розташовувалися котельні й парові машини. Водозабір влаштували прямо з Дніпра біля самого дна річки. Завдяки насосам нижньої станції вода подавалася вгору до підземного резервуара з фільтром. Він розташовувався на схилі гори й мав надземну невелику будівлю. Поруч знаходилася верхня машинна станція, насоси якої розподіляли воду ще далі – до резервуарів водонапірних башт у Міському саду (сучасний Мовно-інформаційний центр), на вулиці Трьохсвятительській (біля суч. МЗС), у резервуари в інших частинах міста.
Першими воду отримали заможні мешканці Хрещатика, Бібіковського бульвару (бульвар Тараса Шевченка), Олександрівської (вулиця Петра Сагайдачного) та Васильківської вулиць. Крім того, працювали водозабірні крани на вулицях, 4 фонтани й пожежні крани. Фонтани теж мали функцію водного резервуара, бо з них безкоштовно дозволялося черпати воду. Але черпати можна було лише відрами, тобто виходило не більше 2-4-х відер в одні руки. Воду з кранів продавали у будь-які місткості. 20-25 відер коштувало 5 копійок, 45-50 – 10 копійок. Якщо порівняти з доводогінними часами, то виходило значно дешевше. А от для заможних садиб міський водогін виходив дорожче, бо треба було окремо платити за ванну кімнату (5,4 руб.), ватерклозет (5 руб.), наявність коней й екіпажу, пожежний кран та полив у саду.
У 1880-х кількість споживачів збільшувалась й водогін вже не був в стані справлятися з потребами міста. У 1886 р. газета “Киевлянин” писала, що мешканцям віддалених від водорозбірних кранів доводиться далеко ходити за 2-4 відрами води. Звісно, цим користувалися водовози, які тепер замість їздити на Дніпро, заправлялися водою з кранів й продавали її на околицях Києва за подвійну ціну. Як можна було вирішити це питання? Збільшити кількість вуличних кранів. Але це означало збільшити тиск у насосних станціях, завдяки яким вода з Дніпра текла вгору. Це спричиняло проблеми з фільтрами — звичайними мішками з піском, які постійно замулювалися й розривалися.
Потрібно було щось вдіяти.
«Палестинський фільтр»
У 1886 – 87 р. компанія Струве на Олександрівському (суч. Володимирському) узвозі навпроти верхньої машинної станції будує фільтр нової конструкції з великим підземним резервуаром. Його наземна частина привертала на себе увагу. Архітектор Шилле створив будинок доглядача у вигляді готичного мінізамку, мабуть, натякаючи на такого собі «охоронця води». Але фільтр швидко назвали «палестинським». Він розташовувався у місці, яке київські паломники прозвали «Палестиною». Ця назва пов’язана історією київського паломництва. Річ у тім, що біля «колони» Магдебурзькому праву був і досі є струмок. У київських переказах його пов’язували з місцем хрещення князя Володимира й прозвали Хрещатим. А далі дуже просто: в народній уяві Володимир хрестився у струмку, як Христос у Йордані. Так струмок став «київською йорданню» (не єдиною, між іншим). А де Йордань, там і Палестина. У 1860-х тут було збудовано готель «Палестина», який проіснував до будівництва фільтра.
Проте дніпровська вода ставала більш забрудненою й з’ясувалося, що мішки з піском не зупиняють не лише п’явок, а й збудників інфекцій. Ще у 1890-ті почалися експерименти з бурінням й використанням артезіанських свердловин. Тестування були успішними, й місто з 1896 року отримувало змішану дніпровсько-артезіанську або у віддалених районах виключно артезіанську воду. Так тривало до небезпечних епідемій холери, які трапилися у Києві у 1907 й 1908 рр. Тоді місто повністю відмовилося від дніпровської води. Так закінчилася історія водогону, збудованого Армандом Струве у 1870-72 рр.
Сьогодні про нього нагадують:
- будівля водогінної вежі (1876) й резервуару чистої води (1909), в яких відкрили Водно-інформаційний центр (Музей води);
- будівля “палестинського фільтра”, підземний резервуар якого служить для протипожежних цілей;
- будинки № 4-6 (1871-72) по Володимирському узвозу, де мешкали працівники старого водогону та розташовувався склад. У квітні 2023 була спроба забудовників розібрати споруди й створити … ТРЦ!
За адресою Набережне шосе, 4,4-а,6,8,8-а знаходилася низка будівель, пов’язаних з київським водогоном. З 2007 р. вони входили до реєстру культурної спадщини як пам'ятки місцевого значення. Але київська набережна була і є надзвичайно привабливим місцем для «інвесторів», які прагнули позбавити комплекс статусу пам’ятки. У цьому їм допомогло Міністерство культури, яке у 2009 р. ініціювало процедуру впорядкування охоронних номерів об’єктів культурної спадщини. Внаслідок чого будівлі, пов’язані з водогоном, дивовижним чином випали зі списків.
Незабаром інвестори отримали дозвіл на знесення старої й нової машинних станцій, механічної й водомірної майстерень, сіточної. Пам’яток у Києві поменшало. Проте й готельний комплекс забудовникам не дали втілити активні громадські протести.
Текст: Ірена Хмельовська
