З початку російського вторгнення на територію України кількість військових значно збільшилася. На жовтень 2023 року чисельність військових тільки ЗСУ становить понад 850 тисяч (дані у співвідношенні до кількості жінок за статистикою).
Внаслідок тривалої боротьби за українську незалежність багато українців отримали статус учасника бойових дій або ж статус ветерана війни та повернулися до цивільного життя. Однак все частіше звучить, що їм важко це зробити.
Чи справді військовим складно повертатися до цивільного життя, ми спитали у самих військових, які отримали статус ветерана або учасника бойових дій, а також у психологів.
Думки військових
“Повернення у цивільне життя було складним. Я порівнюю це з переїздом в іншу країну, в якій люди живуть за іншими традиціями, мають інші цінності. Це насправді складний процес — звикати знову до життя в цивільному суспільстві. У першу чергу через те, що тебе не розуміють та в принципі і не намагаються зрозуміти. Ти залишаєшся сам на сам зі своїм травматичним досвідом і суспільством, яке цей досвід ніколи не зрозуміє”, – учасник бойових дій Олександр.
“Чесно, після повернення я почувався наче не своїй тарілці. Мене постійно ніхто не розумів, висував претензії щодо моєї замкнутості. А мені щоночі снилась війна і я шарахався від кожного звуку. Гадаю, це одна з причин, чого я знову на тут [на фронті])”, – повідомлення від серпня 2023 року військового Олега.
Примітка. Олег загинув на Бахмутському напрямку у листопаді 2023 року та став причиною написати цю статтю.
Як підтримувати військових
Підтримка військових, які повернулися або ж знаходяться у зоні бойових дій, а також їхня реінтеграція у цивільне життя – питання, яке не варто ігнорувати, оскільки відсоток людей, які брали участь у воєнних діях, росте щоденно.
Як сприяти адаптації військових, які повернулися у цивільне життя, дізнавалися у психологів, які працюють в зоні бойових дій та психологів, які працюють з військовими.
З якими проблемами найчастіше стикаються військові на фронті?
Військові стикаються з різними психологічними проблемами. Це залежить від рівня стійкості до бойового стресу. І безпосередньо від тяжкості виходу, який відбувся (чи зазнали втрат, чи всі повернулися, чи штурм вдався, чи втратили посадку тощо). Реакції є різні: від найпоширенішого — апатії, — до панічних атак від однієї тільки думки, що потрібно буде туди повертатися. Переважно це стосується новачків.
Після виходу з позицій на відпочинок хлопці сильно втомлені — фізично і морально. Вони хочуть спершу помитися, поїсти й просто відіспатися. Побути в тиші, а не сідати на телефон та всіх продзвонювати. Тому за нагоди в першу чергу варто дати можливість вашим близьким відпочити після повернення із завдань чи після складних чергувань.
Щодо загальних порад, про які варто знати близьким та друзям у комунікації з військовим, то це не ставити багато питань. Вислухати. Спробувати не жалітися про те, як вам важко через хвилювання. Це дуже деморалізує бійців. Так, їм варто знати, що їх люблять, що за них хвилюються, що їх чекають. Але без істерик.
Життя в зоні бойових дій – це зовсім інший світ, у якому формується своя, тимчасова сімʼя з побратимів. Часто може скластися враження, що ваша близька людина віддалилася. Але варто розуміти, що військовий 24/7 в умовах війни. Тому спробуйте зрозуміти та не ображатися на це. Не вимагайте від військового змінитися чи більше приділяти уваги (часто так роблять дружини), а будьте надійним тилом.
Є певні особливості, до яких людям (як близьким та друзям, так і українцям в цілому) потрібно бути готовими у взаємодії з військовими, які повернулися. Одна з особливостей – стан “бою”. Це стан максимальної зібраності, моніторингу території, оцінки оточення на предмет свій-чужий. Тож людина, яка повернулась у відпустку, або є демобілізованою зі служби, ще певний час знаходиться у цьому стані. Військовий, що продовжує службу, знаходитиметься в цьому стані до кінця служби, бо цей стан — про збереження життя.
Тому, коли призначаєте зустріч, розкажіть план дій: куди підете, що робитимете, розкажіть про дорогу, обʼєкти, що будуть навкруги. Не дивуйтесь дивній поведінці, реакціям на голосні чи різкі звуки. Людина ще перебуває у стані бойової зібраності.
Також є певний ряд питань, яке населення любить ставити військовослужбовцям. Це фрази “скількох вбивав”, “чи брав у полон”, “як там з грошима, скільки платять”, “чи важко вбивати”, “коли закінчиться війна”. Такі питання не варто ставити, адже військові не вбивають, а знищують ворога. Краще питати про їжу, позивні, тваринок у їхніх бліндажах. А також уникати різких рухів чи звуків під час комунікації.
Ветеран — це людина з певним особливим досвідом. Він чи вона були однієї професії, стилю життя. Потім із війною все помінялось. І по поверненню ці люди не знають, хто вони. Тож їм треба час, щоб із цим розібратись. Дайте їм цей час. Не перенавантажуйте їх побутом. Просіть про допомогу, даючи чіткий алгоритм дій. Пропонуйте допомогу, не навʼязуючи її.
Можна піти самим до психолога, щоб дізнатись детальніше, що вас може чекати, і щоб потім розказати про свій досвід ветерану. Це допоможу йому чи їй дізнатися, куди можна звернутись по допомогу.
Також у людей, які пережили загрозу, часто виникає ПТСР. Оточення, яке приймає цих людей — важливий елемент запобігання виникненню ПТСР і інших негативних наслідків війни. Тому варто спілкуватися з ветеранами, проте без страху і жалю. Зберігати стійкість. Це люди з особливим досвідом, до якого ми повинні виказувати повагу. Але це просто люди, які можуть помилятись, ображатись і ображати, радіти й горювати… Не треба їх героїзувати, але треба бути до них відкритими.
У комунікації з будь-яким військовим варто пам’ятати перш за все про елементарні правила поваги. На людей часто дуже сильно впливає фактор видимих поранень, однак це не має бути визначальним у спілкуванні. Військовий чи ветеран — це в першу чергу людина. Соціум має пам’ятати про людиноцентричність, і ставитися з розумінням до військових не тому що вони військові, а тому що вони люди.
