Подібно до скульптора, що надає форму каменю, перетворюючи його на Афродіту, актор вдихає життя в текст, і якщо вже так склалося, що артист хороший, текст оживає та на сцені народжується життя.
Як любила казати Фаїна Раневська: «Я не визнаю слова "грати". Грати можна в карти, на скачках, в шашки. На сцені жити треба». Напередодні Міжнародного дня театру ми зустрілись з провідною актрисою Дикого театру та виконавицею головної ролі у серіалі «Марк+Наталка» Наталкою Кобізькою, і дізнались її думку про сучасний театр, його майбутнє та курйози з акторського життя.
актриса Дикого театру
Відверто кажучи, я люблю як театральну сцену, так і знімальний майданчик. Процес роботи над роллю майже однаковий. Відмінність полягає лиш у тому, що роль, зіграну в кіно, ти більше не повториш. В театрі ж є можливість кожен день знову і знову грати свого персонажа, нарощувати на ньому «м’ясо та шкіру», роблячи його з кожним разом все більш реальним і цілісним.
Для мене як для актриси сучасний театр — не є зміна театральних шкіл, для мене це чергове акторське завдання, яке я реалізую в різних обставинах.
Акторська віра — це невід’ємна частина професії. Чи буде це класична постановка «Вишневого саду», чи перформанс з місцем дії на Марсі, лише я можу прожити це так, щоб мені повірив глядач. Сьогодні змінюються не театральні школи та течії, змінюється сам час.
Ідея створити щось своє, як і у багатьох, виникла як протест проти загальноприйнятих рамок і стандартів. Так з’явився комедійний веб-серіал про життя молодої селянки, знятий в стилі старого німого чорно-білого кіно — «Стефка». Над його створенням працюють мій чоловік, моя сестра, її чоловік, одним словом, всі свої. В кожному з епізодів звучать різні твори композиторів — класиків початку ХХ століття. Я граю сільську дівчину, красиву і працьовиту, завзяту та веселу. Та є одне але: героїня страждає на маніакально-депресивний психоз. Її настрій ніби дитяча гойдалка — то злітає догори і героїня світиться від щастя, то летить шкереберть донизу і Стефка падає у відчаї. Це були одні з найшвидших знімань у моєму житті, але точно не найлегші, адже зміни настрою героїні, складні декорації та робота з тваринами спонукали постійно бути в процесі, думати над форматом і характером персонажа.
Під час роботи над серіалом кожен зі знімальної групи хоча б раз сказав: «Все, я більше ніколи не буду цим займатись». Та минає час, напруга сходить, і от ми вже тягнемо коня у поле, знімати новий епізод. На так званому майданчику ми дозволили собі все, бо головне для нас — кайфувати від того, що робимо.
Це був великий проект, і надзвичайно складний. Річ навіть не у тому, що це культовий і улюблений багатьма українцями серіал, а у тім, що адаптація на сучасний лад це завжди ризик. Проте я не боялася, що мене стануть порівнювати з Ірмою Вітовською, адже вона грала Лесю, а я Наталку.
Декілька років тому у Дикому театрі була вистава «Вій 2.0» режисера Максима Голенка та авторства Наталки Ворожбит, де я мала швидко ввестися, бо актриса захворіла, а виставу грати за день. Часу було обмаль і мене вводили буквально за кілька репетицій. Спасибі команді: все швидко пояснили, відрепетирували мізансцени, показали в яких моментах треба співати «Ніч яка місячна».
День Х, тобто день вистави. Ми граємо, і я розумію, що десь тут маю співати. Починаю, бачу режисер робить жест, щоб я замовкла. Прислухаюся, думаю: «О,тут співати», починаю знов, всі мені показують, що не тут... Так я в незрозумілій ситуації співала «Ніч яка місячна», поки мене не вивели за куліси.
