Людям подобається дивитись на розбиті обличчя. Через це кулачні бої стали культурним і спортивним феноменом. До нас вони дійшли з «невеликим» запізненням — вітчизняні промоушени з’явилися лише у 2021 році (й одразу почали збирати мільйонні перегляди в інтернеті). Ми публікуємо історію одного з найвідоміших кулачних бійців України Назара Олійника. Він здобув перемогу в чотирьох поєдинках і програв у півфіналі гран-прі. НК поспілкувався з Назаром і дізнався, що його спонукає битися на голих кулаках. Про те, що відбувається за лаштунками цього спорту, ми також не забули спитати.
Про себе
Мене звати Назар, мені 21 рік, я з Переяслава-Хмельницького. Працюю баристою і б’юсь на голих кулаках.
Чому пішов у кулачку
Я колись працював у клубі, й у мене було багато вуличних бійок. До того ж, 10 років займався боксом, і мені хотілося це монетизувати. Я стільки раніше віддав спорту, а бився лише за медалі та грамоти. Та й взагалі, мені завжди хотілось бути в медіапросторі: я вів соцмережі, хотів показати себе.
Перший сезон Mahatch добре рекламувався в Instagram. Я гортав сторіс і побачив оголошення про набір. Потрапити туди не вийшло, бо був на тренувальному зборі. Але я прийшов на другий. Склав усі нормативи: постояв на лапах, попрацював на мішку. Мені сказали, щоб готувався до бою через два тижні.
Відбір
На перший сезон взагалі не було відбору. Просто казали: «У кого є якісь регалії — говоріть про них». І все. На другий, третій і четвертий сезони вже були кастинги — треба було працювати на лапах та мішку. В цей час на тебе дивився головний тренер — В’ячеслав Сенченко. Тоді він ще був головним суддею.
Перший бій
Нам сказали приїхати у зал о шостій ранку. Ми приїхали, у нас взяли інтерв’ю, зважили, підібрали пари. В обід були бої. Проєкт тоді тільки починався, все сильно затягувалося. Між поєдинками запрошені гості виступали з промовами. Плюс, була годинна перерва в середині дня. Тому бій у мене пройшов аж о дев’ятій вечора. Щоб ви розуміли, я прокинувся о четвертій ранку, приїхав туди на шосту ранку і побився тільки о дев’ятій вечора. За цей час я кілька разів устиг поїсти та поспати.
Чомусь мені не було стрьомно туди виходити. Я більше хвилювався навіть перед боксерськими поєдинками. Просто подумав: «Вийду й кайфону від бою. Покажу, що можу». Я тоді ще не ганяв вагу і виступив у категорії до 75 кілограмів. Суперника поставили хорошого. Він теж довго не займався і пішов не в 70, а в 75. Під час бою зрозумів, що фізуха просіла, і я не витримую. Забрав два перші раунди, третій віддав. Вийшов чудовий бій. На фотках видно, як мій суперник понівечив собі руки. У мене, на щастя, за п’ять боїв з ними ще нічого не сталось.
Небезпека
У боксі ймовірніше отримати струс мозку, бо в рукавиць площина більша, ніж у кулака. Під час ударів в голову мозок б’ється об стінки, з часом ефект накопичується. А у голого кулака менший діапазон — там все пробивається точково. Тобто, ударом можна травмувати лише ту ділянку, в яку ти влучив. За перші чотири бої у мене взагалі не було травм — лише один синець. У п’ятому сильно посікли обличчя, але навіть струсу не було.
Кайф від боїв
Перші два поєдинки були в кайф, а потім я почав перегорати. Зі мною тоді якраз підписали контракт, і я готувався до бою з Козакевичем. Якщо чесно, мені цього вже не хотілось. Єдиним плюсом було, що я відкривав два головні поєдинки вечора. Одразу після мене бились Берінчик з Лобовим і Сулейманов з Вигонським. Це мейнкарди (основний бій вечора — прим. ред.), тож чому б і ні. Перший бій я виграв достроково. Це мене розчарувало. Я хотів красивої рубки на три раунди, а виграв у першому. Наступного разу поставили хлопця, який був легшим за мене. Тільки почався бій — він теж упав. На півфінал я виходив максимально готовим і зарядженим. Але 99% — це те, як ти пашеш. А 1% — це удача. І вона була на боці суперника. Через січки (травма шкіри — прим. ред.) на моєму обличчі ми не змогли продовжити бій.
Мені подобається, як реагують люди. Коли влучаєш, і зал такий: «УУУ!!!». Після твоєї промови вони кричать, розривають тобі соцмережі. Це дійсно круто. А от в бою... Ти вже всіх знаєш і б’єш своїх знайомих. Це не круто.
Нещадна медицина
На півфіналі мені перебили вену в центрі лоба, почала хлестати кров. Перше, що чути навіть на відео, — це те, як кличуть лікаря. А його немає — він десь гуляє. Мене відвели за трибуну, приклали якусь хрінь до лоба, щоб кров не текла, викликали швидку. Я напевно годину її чекав. Просто сидів рівно, у мене все боліло і я думав: «Приїдьте вже!». Приїхали, повезли мене в лікарню. Зі мною був брат, і йому на місці сказали: «Ми його не приймемо, він не з нашого району». Почалась суперечка, він крив їх матом. Загалом, ледве домовились. Мене завели до лікаря, а він протер мені одне око й каже: «Тобі обличчя важливе?». Відповідаю, що так. Він показує товсті голку з ниткою: «Цим ми зашиваємо безплатно. Але можеш заплатити грошей, і зробимо нормально». Звісно, я сказав, що заплачу. Ледве зашили. У цей час за мною в черзі були бабуся з ножовим пораненням в шию і мужик під «мусорським» конвоєм.
Далі мене відправили на рентген башки. Там тітка кричить: «Надягни маску і помий руки!». А в мене лиця немає, його тільки зашили. Думаю: «Ти чого?!». Коронавірус — це останнє, що мене хвилювало в той момент. Після рентгену мене там тримали ще чотири години. Головного лікаря не було, бо він розбирався з бабусею з ножовим. Довелось сидіти до четвертої ранку, щоб мені виписали довідку. Потім я поїхав додому.
Мутне страхування
Ми були застраховані, тож нам сказали, що покриють все необхідне. Але за всі травми мені виплатили всього п’ять тисяч гривень. Це були чотири січки, зламаний ніс, зміщена щелепа, надірваний біцепс і перебитий сухожилок на пальці. Лікування коштувало втричі дорожче. І це лише розхідники, без урахування часу та всього іншого. Тепер я сам себе страхуватиму, бо не бажаю отримувати стільки травм за копійки. Плюс, я люблю свою зовнішність і розумію, що в майбутньому доведеться видаляти шрами лазером.
Зарплата і контракт
Я виконав усе, що від мене вимагали за контрактом. Але фактично він діє до травня. На гроші, які нам платять, можна жити від бою до бою. І все. Тобто два місяці. Це те саме, якби я працював на звичайній роботі — отримував би стільки ж. Дійсно нормально платять лише тим, хто приїжджає з інших країн. А для своїх: «Пацани, ви молодці! Робите нашу організацію!».
Хлопцям, які не на контрактах, платять за бій усього на кілька сотень менше ніж нам. Просто нас хоч якось намагаються просувати медійно. А у них і цього немає. Бійців з першого сезону було вже 100-120. А скількох з них пам’ятають люди?
Спонсори
Було б круто, якби спонсорували. Але цього не відбувається. Є бренд, який присилає мені вітаміни. І то, він з’явився лише недавно, після четвертого бою. Ми з тіпом разом чекали блаблакар, той не приїхав, ми поспілкувались і роз’їхались. Пізніше він написав і сказав, що не впізнав мене тоді. Цей хлопець працює на компанію з вітамінами. І ми просто домовилися, що вони їх присилатимуть. Також один бренд одягу допомагав. Але ми їх розпіарили, й вони пішли далі. Розірвали всі усні домовленості з бійцями. Тож якщо не працюєш — доведеться битися кожні два місяці. А як тримати такий темп, якщо у всіх бувають травми? В будь-якому випадку доведеться періодично вилітати. А якщо вилетів — потрібно йти на роботу. Тому доводиться і тренуватись, і працювати. Буває складно.
Перспективи
Мені після третього бою сказали, що влаштують поєдинок з Чібісом (відомий російський кулачний боєць). Я тоді навіть не знав, хто це. Тоді кажуть, що він травмований і мене можуть повезти в Росію, до Іскандера. Але до кінця місяця я мав важити 64 кілограми. А важив 76. Я відповів, що не буду зганяти таку вагу. Після цього обіцяли бій з чемпіоном, якому програв Чібіс. Але потрібно було відмовитись від нашого гран-прі. Я вирішив не відмовлятися. Загалом, обіцянок багато, але поки я не бачу чогось, що б давало перспективу.
Якщо дадуть вихід на пояс — я ще поб’юсь. Але мені не хочеться виходити проти українців. Ми всі вже здружились. Ти розумієш, що зараз доведеться бити будку кєнту. Це не прикольно. Хай привозять якогось русака чи казаха. Я з радістю представлю Україну, вийду під нашим прапором і покажу наш бокс.
Професійний бокс
Мені 21 рік. Я можу ще битись і битись. Але кулачка — це недовгострокова тема. Ну, може, я ще вийду на три поєдинки. Не більше п’яти — це точно. А далі — кличуть в професійний бокс. Спробую себе там.
Сім’я і підтримка
До всіх боїв я готувався без тренера, бо його в мене немає. Зате у моєму кутку стоїть брат. Він завжди приїжджає на мої поєдинки. Сам він не боксер, тому підказати не може. Але просто говорить: «Бий!». Мама мене не відмовляє. Це моє життя, і я вирішую, ким мені бути. Вона виростила мене, дала виховання. Але далі в мене своя дорога. Звісно, що мама переживає. Дивиться бої після того, як вони виходять. Дзвонить перед ними та бажає удачі. Також у мене є дівчина, яка завжди підтримує, сидить зі мною на дієтах перед боями. Після півфіналу вона, звісно, сказала: «Я думала, що це твій останній поєдинок». Але я буду ще.
Робота в кав’ярні
Після першого бою я приїхав у Київ, до дівчини. Вирішив тут жити. На той момент я вже рік відпрацював баристою і після приїзду пішов вчитися малювати молоком на каві. Там мене відправили до мужика з ноутбуком, щоб я йому заплатив. Підхожу, а він якраз дивиться бої. Я й сказав, що теж недавно виступив. Ми поспілкувались, і за два дні він запропонував мені роботу. Так я почав працювати у кав’ярні. Після третього бою довелось звідти піти, бо я претендував на фінал гран-прі. Але вони сказали, щоб я топив до кінця. Іноді навіть підтримують грошима на збори. А я періодично виходжу на підміни в цю кав’ярню.
Мінлива популярність
Я тільки й чую, що нас просувають. А де це можна помітити? Може десь показують рекламу з нашими обличчями? У мене було чотири перемоги підряд, а в Instagram додалася тисяча людей. Хіба це достойно? Зате в п’ятому бою програв, посічений, море крові — зразу плюс три з половиною тисячі. Ось що потрібно людям.
Якщо поїхати в Росію і два рази виступити в їхніх організаціях — у тебе плюс 10 тисяч буде. Мій перший бій подивились півмільйона людей. Другий, третій і четвертий — по 250 тисяч. П’ятий — 700 з чимось тисяч. Та це ж ні хріна собі! Але вони подивились, і на цьому все. Такі в нас люди. Навіть глядачі з інших країн більше підтримують.
Донорство
Я здаю кров. Робив це вже 12 разів. Вірю в те, що допомагаю людям і мені це колись повернеться. Нещодавно здавав кров для дідуся мого знайомого. Там були потрібні двоє людей. Тож я пішов сам і знайшов ще одного донора. Мені хотіли заплатити, але я сказав, що не візьму — це те ж саме, що продати кров. А у мене інша ідеологія.
Якось я здавав кров, і через два місяці мені прийшло повідомлення про те, що вона врятувала дитині життя. Б*я, і як цим не займатись?
Історії з кулачки
Якось після хорошої гулянки я глядачем прийшов на п’ятий сезон. Стою увесь заспаний. А бої починаються, і не вистачає когось з людей, які коментують їх, в кінці. Мене попросили сісти буквально на п’ять пар. Я сів, і у цей момент почались найкривавіші поєдинки. Просто один за одним. Бризки крові летять прямо на мене. Я сиджу варений і думаю: «Це надто жорстко. Що я тут роблю?». І тут Лобов повертається і каже: «Назар, ты весь в крови». Я дивлюсь і дійсно. Я весь у ній.
У четвертому сезоні, якщо я не помиляюсь, билися наші найдоросліші мужики. У них скоро має бути реванш. У одного з них вилетіла капа разом з переднім зубом. Він дістав з неї зуб, поклав собі у кишеню, вставив капу і продовжив битися. Красавчик.
Коротка настанова
Не йдіть в кулачку. Ніхто. Тільки, якщо дуже горить. Просто тренуйтесь та й все. Бо великий спорт і кулачні бої вас покалічать.
