21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи на честь двох революцій, які змінили хід історії нашої країни. Перша з них — Помаранчева, друга — Революція гідності.
З цієї нагоди “Наш Київ” згадує про головні події та кадри кожної з них.
Помаранчева революція: історія
Передумови
У виборчу кампанію 2004 року Україна входила у стані глибокої політичної кризи. Президент Леонід Кучма за свої дві каденції вибудував жорстку вертикаль влади, однак мав хитку більшість у парламенті й з кожним роком користувався все меншою підтримкою населення. Натомість зростав авторитет опозиції, яка у 2001 та 2002 роках вже провела дві масштабні акції протесту — “Україна без Кучми” та “Повстань, Україно!”.
На третій термін Кучма балотуватися відмовився і зробив ставку на підтримку колишнього голови Донецької ОДА Віктора Януковича, який у 2002 році посів крісло прем'єра. Той акцентував у своїй агітації на збереженні стабільності у державі й поглибленню зв'язків з росією. Зокрема, обіцяв надати російській мові статус другої державної та запровадити подвійне громадянство з рф.
Головним опозиційним кандидатом на виборах став Віктор Ющенко, лідер “Нашої України” та експрем’єр, який мав репутацію реформатора та користувався підтримкою на Заході. Він також заручився підтримкою Юлій Тимошенко, другого за популярністю опозиційного політика, а згодом — і лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза, який у першому турі посяде третє місце.
Вибори
Напередодні виборів Янукович мав повну підтримку адміністративного ресурсу та більшості телеканалів, а його політтехнологи заполонили країну чорним піаром. Зокрема, активно просували тезу про розкол країни за електоральною та мовною ознакою, відповідно до якої він зображувався у ролі захисника сходу та півдня.
Натомість опозиція активно використовувала у своїй агітації недолугі ситуації, у якій то й діло потрапляв провладний кандидат. Так, у своїй анкеті до ЦВК він зробив аж 12 помилок у 90 словах, найефектнішою з яких стало слово “проФФесор”, що породило одне із глузливих прізвиськ Януковича.
24 вересня під час агітаційного візиту до Івано-Франківська у прем'єра жбурнули яйце. Він схопився за серце і впав на місці. Провладна преса одразу почала розповідати про напад “националистов-отморозков”. Однак, коли у мережі з'явилося відео інциденту, “міцний господарник” вмить перетворився на героя анекдотів, а згодом і серій сатиричних мультфільмів під брендом “Веселі яйця”.
Акцентувала опозиція увагу і на двох судимостях Януковича. Тим паче, що він сам мимоволі підтримував імідж колишнього “зека”. Чого, наприклад, вартує заява прем'єра на зустрічі з виборцями у Луганську: “Я вірю, що сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які нам заважають жити”. У відповідь одним із гасел Помаранчевої революції стало: “Ми не бидло, ми не козли”.
Перший тур виборів 31 жовтня пройшов відносно спокійно та навіть продемонстрував перемогу опозиційного кандидата з мінімальним відривом: 39,9% у Ющенка, проти 39,26% у Януковича.
Проте під час другого туру 21 листопада фальсифікації пішли у хід на повну: “каруселі” із голосуванням за відкріпними талонами, видалення з виборчих комісій членів від опозиції, “вкиди” бюлетенів тощо. Особливо масовими вони були у східних та південних областях, де Янукович і так користувався більшою підтримкою, однак врешті йому намалювали захмарні результати.
Після завершення голосування Національний екзит-пол показав перемогу Ющенка з результатом 54% проти 43% у Януковича. Однак о другій годині ночі ЦВК показала зовсім інші дані: 50% на користь Януковича після підрахунку 33% голосів.
Віктор Ющенко вирушив на зустріч з головою Центрвиборчкому Сергієм Ківаловим, за результатами якої закликав прихильників вийти на Майдан та захистити свою перемогу.
Перший майдан
Опозиція заздалегідь анонсувала проведення мітингу на центральній площі країни й 21 листопада почала монтувати сцену. Вже ввечері там зібралися перші мітингувальники, а наступного дня їх кількість зросла до десятків тисяч.
22 листопада по обіді ЦВК заявила, що підрахувала 99,3% бюлетенів і переміг начебто Янукович. Вже за кілька годин його поздоровив президент рф володимир путін.
Тим часом акції протесту лише набирали силу і поширилися на усю західну та центральну Україну.
Столицю заполонили помаранчеві прапори та символіка — кольору передвиборчої кампанії Ющенка, який і дав назву революції. На Майдані та Хрещатику виросло масштабне наметове містечко. Згодом мітингувальники зайняли Європейський дім, Будинок профспілок, Жовтневий палац та будівлю Київради й почали блокувати парламент, Адміністрацію президента і Кабмін.
23 листопада Ющенко навіть прийняв присягу на вірність українському народу у Верховній Раді, у якій, щоправда, тоді були присутні лише його прибічники.
Масові протести на ЦВК не вплинули, й 24 листопада вона оголосила Януковича переможцем виборів. Однак проти раптово виступив Верховний суд, який наступного дня заборонив публікувати це рішення до завершення розгляду позову Ющенка.
26 листопада у Маріїнському палаці відбувся перший круглий стіл за участі обох кандидатів, президента Кучми, спікера Литвина, президентів Польщі та Литви, спікера дерджуми рф, генсека ОБСЄ та представника ЄС. Однак жодного результату він не дав. Натомість градус політичного протистояння продовжував зростати.
27 листопада Верховна Рада ухвалила постанову про визнання результатів другого туру недійсними та недовіру ЦВК. У відповідь Кучма та голова ЦВК Ківалов заявили, що це політичне рішення, яке не має правових наслідків.
Тим часом по країні ширилися чутки про підготовку силового розгону мітингів, однак влада на це так і не пішла. Натомість 28 листопада Рада нацбезпеки й оборони за результатами екстреного засідання заявила про неприпустимість застосування сили проти учасників мітингів.
Провладна Партія регіонів також спробувала зібрати своїх прихильників і в Києві, але нічого путнього з цього не вийшло. А от на сході на її мітинги ходило набагато більше учасників. На одному з них Людмила Янукович видала свій знаменитий спіч про “наколоті апельсини” та “американські валянки” на Майдані.
28 листопада прихильники Януковича вирішили піти ва-банк і скликали у Сєвєродонецьку “з’їзд депутатів усіх рівнів”. Як запрошений гість на нього прибув мер Москви Юрій Лужков, який навіть “зняв свою улюблену кепку, щоби бути більш схожим на Віктора Януковича”.
З'їзд визнав легітимними оголошені ЦВК результати виборів і пригрозив найрішучішими діями у випадку їх перегляду на користь Ющенка аж до створення “Південно-східної автономії” з центром у Харкові.
Однак далі гучних заяв справа не пішла. Рішення з'їзду засудила не тільки опозиція, а й Кучма та Литвин. 30 листопада СБУ відкрила щодо його учасників справу щодо посягання на територіальну цілісність країни, а 1 грудня Верховна Рада проголосувала про вотум недовіри уряду Януковича.
Пропрезидентську більшість почали покидати депутати, а біло-синього кандидата — частина соратників, інші ж почали відкликати сепаратистські заяви.
Врешті 3 грудня Верховний суд вирішив, що численні порушення на виборах не дають можливість встановити результати реального волевиявлення і призначив переголосування другого туру на 26 грудня.
Ще кілька днів тривали переговори між різними політичними силами. Вилилися вони в ухвалення 8 грудня компромісного пакета законів — про перетворення України на парламентсько-президентську республіку та перегляд виборчого законодавства. Того ж дня депутати змінили склад ЦВК, з якої виключили найбільш одіозних членів, зокрема, Сергія Ківалова, за яким вже міцно закріпилося прізвисько “Підрахуй”.
Повторний другий тур відбувся 26 грудня. Цього разу Ющенко за офіційними даними набрав 51,99 %, а Янукович — 44,2%. 23 січня 2005 року відбулася інавгурація нового президента. Помаранчева революція перемогла.
Революція гідності: історія
Передумови
Після перемоги Помаранчевої революції її лідери швидко пересварилися між собою та зробили можливим реванш Януковича. У 2006 році він на 15 місяців повернувся у крісло прем'єра, а у лютому 2010-го — став президентом.
За вісім місяців у країні відбувся конституційний переворот. Підконтрольний Януковичу Конституційний суд вирішив, що у 2004 році зміни до Основного закону прийняли із порушенням процедури, і на цій підставі скасував їх. У результаті Україна знову стала президентсько-парламентською республікою.
Янукович швидко перевершив своїх попередників і отримав фактично необмежену владу. Його головний конкурент на виборах Юлія Тимошенко опинилася за ґратами, а державний апарат почав працювати у першу чергу в інтересах “Сім’ї” — президента, його старшого сина Олександра та їх найближчого оточення.
Початок
Янукович у зовнішній політиці цілком очікувано взяв курс на зближення з росією, однак продовжував розвивати відносини з Євросоюзом. Результатом тривалих переговорів мало стати укладання Угоди про асоціацію з ЄС.
Однак в останній момент проти цього виступила Москва і 21 листопада 2013 року прем’єр Микола Азаров несподівано оголосив про призупинення підготовки до підписання Угоди.
Тоді журналіст Мустафа Наєм написав свій знаменитий пост у Facebook: “Зустрічаємося о 22:30 під монументом Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій і друзів”. На зустріч прийшли близько 2 тисяч незгодних з рішенням уряду. Почався Євромайдан, який згодом переріс у Революцію гідності.
Рушійною силою протесту стали студенти, які організували цілодобову акцію біля стели Незалежності. За тиждень влада вирішила, що протест видихається і вирішила за опрацьованою у минулі роки технологією вночі розігнати протестувальників.
Близько 4 години ранку на Майдан прийшли бійці “Беркуту”, формально щоби розчистити площу для встановлення новорічної ялинки, і жорстоко розігнали студентів. Зранку уся країна дивилася кадри, як міліціянти кийками лупцюють і хлопців, і дівчат.
Вже за кілька годин поряд з Михайлівським Золотоверхим собором, який надав прихисток утікачам від “Беркуту”, зібралися тисячі протестувальників, а лідери парламентської опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок оголосили про створення Штабу національного спротиву.
1 грудня на протест проти свавілля влади у Києві вийшли за різними підрахунками від 500 тисяч до мільйона розгніваних громадян. Вони захопили будівлю Київради та Будинок профспілок, а на Майдані звели наметове містечко. Елементи каркаса ялинки, яку вже почали монтувати на площі, пустили на будівництво перших барикад.
Ввечері того ж дня поряд з Адміністрацією президента сталися перші сутички з силовиками, які завершилися новим побиттям мітингувальників “Беркутом”.
Янукович відмовився йти поступки. Провладні спікери розповідали, що політики “вкрали у дітей шматочок щастя”, а розгін Євромайдану 30 листопада спровокували самі студенти, які кидали в міліцію яйця та “головешки”. На повну розігралася і російська пропаганда, яка лякала “фашиствующими молодчиками” на вулицях Києва.
8 грудня у столиці пройшов “Марш мільйонів”. Того ж дня Народне віче на Майдані ухвалило рішення про блокування органів влади, а активісти “Свободи” повалили пам'ятник Леніну на Бесарабській площі. У країні почався “ленінопад”.
За три дні влада знову спробувала вночі розігнати наметове містечко. Цього разу бійці “Беркуту” та внутрішніх військ намагалися витіснити активістів без застосування грубої сили. На Майдан попри нічний час прибули тисячі небайдужих киян, протистояння тривало кілька годин і завершилося відступом силовиків.
Протягом наступного місяця у країні тривало позиційне протиборство влади й опозиції, яке супроводжувалися млявими переговорами та падінням авторитету лідерів парламентської опозиції. Натомість продовжувалася самоорганізація протестувальників. З'явилась Самооборона Майдану, Автомайдан і Правий сектор — об'єднання націоналістичних організацій на чолі з Дмитром Ярошем.
Гаряча фаза
16 січня влада перейшла у наступ. Того дня пропрезидентська більшість у Верховній Раді із порушення процедури ухвалила “диктаторські закони”, які обмежували свободу мирних зібрань, посилювали цензуру у ЗМІ й збільшували повноваження правоохоронних органів для придушення протестів.
19 січня пройшло чергове багатотисячне Народне Віче, яке засудило дії влади. По його завершенню тисячі активістів, невдоволені нерішучістю політичного проводу Майдану, вирушили під Верховну Раду.
На початку вулиці Грушевського біля стадіону “Динамо” їм перекрили дорогу силовики, проте найбільш рішучих протестувальників це не спинило. У хід пішла бруківка та коктейлі Молотова. Революція гідності перейшла у гарячу фазу.
22 січня стало ще одним переломним днем. Зранку у лісі поблизу села Гнідин знайшли тіло викраденого напередодні майданівця Юрія Вербицького зі слідами жорстоких катувань. За кілька годин на вулиці Грушевського внаслідок вогнепального поранення картеччю загинув Сергій Нігоян. Ще двох активістів — Михайла Жизневського та Романа Сеника — смертельно поранили спецкулями для примусової зупинки транспорту.
Майдан вимагав від політиків рішучих дій. Того ж дня Арсеній Яценюк виступаючи перед багатотисячним натовпом сказав своє знамените “Куля в лоб, так куля в лоб”, яке породило купу мемів. Вночі у центрі Києва виросли нові барикади.
Тим часом радикалізація протесту ширилася областями. За кілька днів протестувальники захопили будівлі облдержадміністрацій у Львові, Тернополі, Рівному, Івано-Франківську, Хмельницькому, Чернівцях, Чернігові та Вінниці. А у Дніпропетровську, Запоріжжі, Сумах та Черкасах силовики та “тітушки”, які діяли під їх прикриттям, силою розігнали активістів.
28 січня відбулася чергова спроба досягти мирних домовленостей. Верховна Рада відправила у відставку уряд Азарова, скасувала більшість “диктаторських законів” та ухвалила амністію для затриманих майданівців в обмін на звільнення захоплених адмінбудівель.
16 лютого закон про амністію набрав чинності. Активісти розблокували ОДА, звільнили будівлю КМДА та частково розібрали барикади. Натомість кордони міліції перенесли ближче до Кабміну. Однак очікуванням влади на спад протестів не справдилися.
Криваве протистояння
На 18 лютого, коли парламент мав розглянути повернення до Конституції зразка 2004 року, організації Майдану оголосили мобілізацію протестувальників та анонсували “мирний наступ” до Верховної Ради.
У намічений час тисячі активістів рушили до урядових будівель, де зустріли кордони міліції. Близько 10-ї ранку на прилеглих до Ради вулицях та у Маріїнському парку розпочалося жорстоке протистояння майданівців із силовиками та тітушками з зібраного владою “Антимайдану”. За кілька годин з'явилися перші вбиті.
Близько 15:30 “Беркут” та інші силовики пішли у наступ. Зупинити їх вдалося вже на самому Майдані. У столиці закрили метро. МВС та СБУ оголосили ультиматум з вимогою залишити площу, погрожуючи о 18:00 розпочати “антитерористичну операцію”.
Генеральний штурм Майдану розпочався близько 20-ї години. Силовики застосували водомети, вогнепальну зброю та світлошумові гранати. Барикади штурмували вантажівки та БТР, які вдалося спалити коктейлями Молотова. Опівночі бійці спецпідрозділу СБУ “Альфа” підпалили Будинок Профспілок.
На піку протистояння Майдан покинули основні політичні лідери, проте люди встояли. Замість зруйнованих барикад збудували нові, перед силовиками звели стіну вогню з покришок у вогні та усього, що могло горіти. Усі чотири штурми виявилися безрезультатними. Влада так і не змогла розігнати Майдан.
Наступного дня у столиці активні бої припинилися, центр протистояння перемістився у регіони. Активісти захоплювали адмінбудівлі, а подекуди й управління СБУ та МВС.
20 лютого стало вирішальним днем Революції. Зранку бійці внутрішніх військ почали відступ з Майдану. Навздогін ринулися протестувальники, по яких відкрили вогонь бійці “Беркуту” та інші силовики. Усього на вулиці Інститутській застрелили 48 осіб.
Кадри вбивства беззбройних людей вмить облетіли весь світ. Протести охопили більшу частину країни. У багатьох регіонах влада вже фактично не контролювала ситуацію. Від Януковича почали масово відрікатися колишні соратники, а інші виявилися повністю дезорганізованими. На цьому тлі відбулася стрімка деморалізація силовиків, а Антимайдан опустів.
Ввечері 20 лютого Верховна Рада заборонила продовження “антитерористичної операції” та наказала відвести силовиків у місця дислокації.
Зранку наступного дня силовики почали покидати урядовий квартал, а вдень за посередництва представників Німеччини, Польщі та Франції опозиція і Янукович підписали угоду про врегулювання кризи. Вона передбачала повернення Конституції 2004 року і проведення виборів президента до грудня 2014 року.
Однак звичайні протестувальники виступили проти будь-яких домовленостей із винуватцем вбивства десятків людей. Ввечері на Майдані під час прощання з полеглими люди освистали лідерів опозиції, які вийшли на сцену розповісти про угоду з Януковичем.
Виступ Віталія Кличка перервав сотник Майдану Володимир Парасюк зі своїм історичним ультиматумом: “Якщо ви завтра до 10 ранку не виступите із заявою, щоб Янукович ішов у відставку, ми йдемо на штурм зі зброєю, я вам клянуся”.
Однак до цього справа не дійшла.
Перемога
Вночі Янукович забрав свої коштовності з резиденції у Межигір'ї та разом з коханкою втік з Києва, а Самооборона Майдану взяла під контроль урядові будівлі. О 17-й годині 328 депутатів проголосували за постанову про “самоусунення президента від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів”. Рада також змінила керівництво силових органів. Революція перемогла.
Тим часом Янукович спочатку попрямував до Харкова, а потім до Донецька. Однак усюди йому відмовила у підтримці місцева влада, а у донецькому аеропорту прикордонники не дозволили вилетіти за кордон. Тоді на допомогу прийшли росіяни.
На околицях Бердянська втікача забрали військові гелікоптери й доставили на військову базу рф у Криму, а звідти — до росії.
28 лютого Янукович на пресконференції у Ростові-на-Дону розповість, що досі вважає себе “легітимним” президентом, а наступного дня попросить путіна ввести війська для “відновлення законності” та “захисту населення” України. Цю заяву росіяни використають як один із приводів для окупації Криму. Почнеться російсько-українська війна.
