Верховна Рада УРСР під час ухвалення Декларації про державний суверенітет, 16 липня 1990 рік

Влітку 1990-го року низка колишніх радянських республік вже проголосила свої декларації про державний суверенітет. Досвід Естонії, Латвії, Литви, Азербайджану та Грузії багато в чому став прикладом для України, де у суспільстві також панувало бажання самостійності та національного відродження. Лідер дисидентського руху В’ячеслав Чорновіл переконав опозицію Верховної Ради УРСР у тому, що настав час і для відновлення української незалежності.

Створення Декларації про державний суверенітет України тривало понад півтора місяці. У Верховній Раді УРСР було сформовано більше десяти робочих груп, кожна з яких працювала над своїм розділом. Більшість у групах складали комуністи, які були деморалізовані “втечею” тодішнього лідера КПУ Володимира Івашка до Москви і розглядали декларацію як незначну “подачку” для заспокоєння вуличних протестів та націонал-демократів у парламенті.

За даними Українського інституту національної пам’яті, проєктів Декларації було 12: від Президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну”, дев’ять від представників опозиції, а також варіант дисидента Левка Лук’яненка, який згодом став співавтором Акту про Незалежність України. Зрештою, за основу взяли проєкт Декларації від депутата “Народної Ради” Сергія Головатого і Президії Верховної Ради. За документ проголосували 355 депутатів (майже 80% усього депутатського складу).

24 липня 1990

Андрій Колесник
незалежний експерт в аерокосмічній галузі

На початку 1990-х років ми всі дуже очікували на незалежність України. Хотілося мати самостійну економіку, внутрішню політику, на які б не впливала москва. Тож усі ті державотворчі процеси активно підтримували люди, які виходили на протести, а згодом, 1 грудня 1991 року, проголосували за незалежність України.

Пам’ятаю, як 24 серпня усі повмикали радіоприймачі, які були чи не на кожній кухні. Люди зосереджено слухали репортаж із Верховної Ради, де у цей час ухвалювали доленосні рішення. І ось нарешті о шостій годині вечора парламентарі проголосували за Акт проголошення незалежності України. Піднесення тоді було величезне, адже на це був суспільний запит. Усі розраховували, що кризові явища, які були в СРСР, поступово зникнуть, а незалежна Україна швидко перейде на інші рейки й ми почнемо розвиватися семимильними кроками. Люди думали, що будуть зміни, але життя виявилося іншим, ніж очікувалося. У 1991 році ми де-юре здобули незалежність, але де-факто не змогли її довести. Тож я думаю, що справжнє народження української незалежності скоріше відбувається зараз, аніж 31 рік тому. Нинішня наша боротьба з агресором — це і є народження нової української держави. Після перемоги ми усе відбудуємо і відродимо!

24 липня у Києві сталася ще одна визначна подія — о 19:03 над будівлею міськради вперше за 70 років підняли синьо-жовтий стяг. У той день на Хрещатику зібралися близько 200 тисяч людей, у повітрі витала ідея відродження національної культури та символіки.

Як згадував згодом голова Демократичного блоку Київради 1990 року Олександр Мосіюк, того дня вийти на Хрещатик було великим ризиком, адже тоталітарна радянська система могла вдатися до провокацій, розгонів та арештів. У дворику міськради чергували бійці ОМОНу, а на даху сиділи снайпери. І хоча Компартія усіляко намагалася зірвати підняття національного прапора, у центр Києва поступово сходилися люди, які дізналися про заплановану подію із листівок та оголошень на радіо.

Спершу прапор, який згодом підняли над будівлею Київради, освятили біля стін Софійського собору. Так організатори та учасники дійства хотіли наголосили на спадкоємності Київської Русі. Далі стяг ходою доставили до будівлі міськради, де понад 200 тисяч людей співали “Ще не вмерла Україна” та “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Врешті-решт, синьо-жовтий прапор вперше з 12 червня 1920 року замайорів над столицею. Це стало символом повернення України до незалежності та ще одним кроком до здобуття самостійності.

Ставлення до Незалежності у нашому суспільстві мінялося постійно. Спершу — пам’ятаю — іронія “а ну це ж виходний, поїдем картошку копать”, “ой, мовчіть, тоже мені є шо святкувать”, “я багато зробив для незалежності і маю право ставитись до цього свята скептично” або взагалі “ну-ну, папразнуйтє, хахли, врємєні вамі занятся всєрйоз просто пока нєт”. А на Сході країни над святом загалом насміхалися. Але були великі безкоштовні концерти. Хоча тоді вони постійно були на площах країни.

Все почало мінятися десь тоді, коли на Хрещатику знову відновили паради — до того Кучма провів пару, але вони були непереконливі. А особливо яскраво стало, коли на парадах військові стали вітатися “Слава Україні!”, а не “здравя-желаю-товаріщ-майор”. Десь році так в 2018 я подивилася репетицію, йшла додому пішки і мене наздогнала військова техніка, що їхала після репетиції з міста. Вона йшла важко, димно, гуділа. Мене злякало гостре передчуття — військова техніка в місті й одночасно якась гордість — ми зробили це, тепер ми зможемо відбити свою Незалежність, як треба буде.

Олена Захарченко
письменниця і аналітикиня Центру контент-аналізу

2 жовтня 1990

• перевибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі;

• недопущення підписання нового союзного договору СРСР;

• повернення українських солдатів на територію УРСР;

• націоналізація майна Компартії та Ленінського комуністичного союзу молоді України;

• відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Тим часом Україна перебувала у складному економічному та політичному становищі. У керівництва СРСР звучали ідеї про новий союзний договір, хоча суспільство все більше поверталося у бік незалежності та самостійності. Це проявлялося не лише у піднятті прапору, ухваленні Декларації про державний суверенітет України чи діях опозиційних депутатів, але й у протестах, як виявилося згодом, рушійної сили — студентства і молоді.

Наприкінці 1980-х років в Україні вже існувала низка студентських організацій, товариств та спілок. У середовищі Студентського братства Львова та київської Української Студентської Спілки зародилася ідея акції громадської непокори, яку згодом усі називатимуть Революцією на граніті. У період з 2 по 17 жовтня 1990 року кількасот молодих українців та українок оголосили голодування на гранітних плитах центральної площі Києва. Серед головних вимог:

Цю акцію протесту нині називають однією із найуспішніших. Усе завдяки ретельній підготовці, організованості та сильному духу студентів, яких не лякали ні погрози міліції, ні голод. Наприклад, за планом організаторів акції, якщо міліція арештує членів першого загону, то на його місце з’явиться другий ешелон, а потім розпочнеться підготовка загального студентського страйку. Утім арештів не відбулося, а самі протести завершилися частковим виконанням вимог.

Під час Революції на граніті я голодував 10 днів. Однією з вимог студентства було недопущення підписання нового союзного договору. Так і сталося, адже через неповний рік після тих подій, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України.
Звісно, в нашій уже незалежній історії були й помилки: підписання Будапештського меморандуму в 1994-му і передача ядерної зброї росії, передача українською владою стратегічної зброї рф за взаємозаліки за дешевий газ. Зараз ті ракети повертаються до нас.

Сьогодні я хочу бачити Україну в рамках кордонів до 2014 року, незалежною від москви, Вашингтона чи Брюсселя, з державною українською мовою та українською церквою, з правильним патріотичним вихованням молоді. З українськими книгами, піснями, фільмами, а також з сильною армією та відновленим ядерним потенціалом — не для нападу, а для стримування можливих нападників. І, звісно, із сильним громадянським суспільством, запорукою якого є гідний заробіток і створення середнього класу. Адже найбільшим потенціалом України є народ, який, як приходить біда, згуртовується і дає відсіч окупантам різних мастей.

Андрій Дзьобан
учасник Революції на граніті, нині — волонтер організації Help UA

17 березня 1991

Всесоюзний референдум за збереження СРСР, 17 березня 1991 рік

Навесні 1991 року у дев’яти республіках відбувся Всесоюзний референдум. Головним питанням, яке виносили на голосування, було збереження Радянського Союзу “як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, де повною мірою гарантуються права і свободи людини будь-якої національності”. Йшлося про новий союзний договір, який мав би реформатувати СРСР. Утім, на той момент Радянський Союз вже почав розпадатися — Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія фактично здобули незалежність і відділилися.

У голосуванні 17 березня взяли участь понад 185 мільйонів громадян СРСР. Більшість з них виступили за збереження Радянського Союзу. Водночас, найменше прихильників збереження СРСР було саме в Україні — цю ідею підтримали 70,2%.

Паралельно в Україні організували окреме голосування за те, аби залишитися у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет. Це питання повністю заперечувало ідею Всесоюзного референдуму. Позитивно на нього відповіли понад 80% опитаних. А у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях був ще третій бюлетень, у якому виносилося питання повної незалежності України — цю ідею підтримали 89,3%.

Бюлетень для голосування за збереження СРСР на Всесоюзному референдумі, 17 березня 1991 рік

Я завжди розумів, що Україні буде краще без росії, але сама незалежність у мене раніше асоціювалася більше з політикою. Після 2014 року і тепер, після загострення війни росії з Україною, ми всі відчули безпосередньо на собі, що таке безсилля, що таке окупація і що таке незалежність. Особливо після ворожого наступу, коли український народ піднявся і став на захист себе і своєї держави. Ось тут я зрозумів, що незалежність — це перш за все про свободу кожного з нас.

Ця свобода вкрай важлива: на побутовому рівні, у стосунках чи на роботі. На індивідуальному рівні — це можливість робити те, що ти вважаєш за потрібне і так, як ти цього хочеш. Це право вибору, право на власну думку і позицію. Коли люди в Київській області, Чорнобилі та інших регіонах понад місяць перебували в окупації, їхня свобода була повністю підкорена ворогові. Росіяни нав’язували свої стандарти, своє життя, свої ідеали. Тож незалежність України від росії в даному випадку — це про свободу кожного українця.

Ярослав Ємельяненко
підприємець, волонтер та голова Асоціації чорнобильських туроператорів

Квітень-травень 1991

Однією із рушійних сил, що призвела до проголошення незалежності України та подальшого розпаду СРСР став шахтарський рух. Якщо під час перших страйків у 1989-му році гірники висували передусім економічні та соціальні вимоги, то вже через два роки додалися і політичні. Так, 1 березня 1991 року на Донбасі почався масовий страйк, учасники якого вимагали відставки Михайла Горбачова, розпустити З’їзд народних депутатів СРСР та конституційно оформити Декларацію про державний суверенітет України.

Вже у квітні гірники поїхали мітингувати на Хрещатик. Загалом, у березні-травні 1991 року масштабні протести охопили вугільні підприємства на Львівщині, у Павлограді, Селидовому, Донецьку, Харцизьку, Червоноармійську та Лисичанську на Донеччині. Ці страйки стали передвісниками проголошення Незалежності України.

Шахтарський страйк у Києві, квітень 1991 рік

Зустріч В'ячеслава Чорновола та донецьких шахтарів, 1990-ті роки

У подальшому шахтарі неодноразово відігравали провідну роль у формуванні майбутнього нашої держави. Приміром, саме гірники Донеччини у 1991 році висунули кандидатуру голови Народного руху України В’ячеслава Чорновола на посаду першого президента України.

Незалежність України для мене — це без перебільшення все! Це можливість жити своє життя, творити, бути в безпеці, бути вільною, мати власну ідентичність, власну культуру, мати прихисток і мати майбутнє. Бути вільною — моя найголовніша цінність, жити у вільній державі — моя найважливіша потреба, натхнення і можливість гідного життя. Тож доки ми боремося, доки ми зберігаємо нашу країну — доти за нами правда, перемога і світле майбутнє!

Сьогодні, під час загострення війни росії проти України, стало дуже чітко візуалізовано, що буде, якщо ми втратимо Незалежність. Буде зруйнований, спалений край зі знищеною культурою, замученими і вбитими мільйонами українців. Наш ворог не змінився, але перемога буде за нами, бо в нас немає іншого варіанту, щоб жити і бути щасливими.

Олеся Драшкаба
художниця і громадська діячка

24 серпня 1991

Спроба державного перевороту в СРСР, заколот ДКНС та жорсткі обмеження лише посилили протестні настрої серед населення. На Майдані Незалежності (тоді — Площі Жовтневої революції) почали збиратися мітингувальники із закликами до виходу із Радянського Союзу.

Питання про незалежність на засіданні депутатів Народної Ради 20 серпня підняв Левко Лук’яненко. Він говорив про розширення суверенітету України, її розвиток поза межами Союзу. Першочергово текст, написаний у звичайному зошиті, починався зі слова “Універсал”, яким Лук’яненко хотів підкреслити відновлення незалежності УНР. Утім, на таке формулювання могли не пристати комуністи, тож згодом документ отримав назву “Акт проголошення незалежності України”.

Внесення державного прапора до Верховної Ради УРСР після проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 рік

24 серпня о 17:55 настала вирішальна мить. Опозиція налічувала трохи менше третини усіх парламентарів, решта були комуністами. КПУ опинилася не в найкращій позиції — більшість представників партії зганьбилися співпрацею із ДКНС і тепер опинилися поміж двох вогнів: обуреним народом і новими російськими лідерами, які вже затримали заколотників.

У результаті, проголошення незалежності України підтримали 346 депутатів. Того ж дня у сесійну залу вперше внесли синьо-жовтий прапор. УРСР зникла на карті світу, натомість там з’явилася нова самостійна держава Україна, із власним законодавством, органами правління та економікою, яка отримала ковток свіжого повітря.

24 серпня 1991 року для України, безперечно, розпочалася нова сторінка в історії як суверенної держави у всіх аспектах. Перш за все, країні потрібна була міцна економіка — хребет її незалежності. На щастя, на той момент в Україні було достатньо великих підприємств, що належали до різних галузей економіки. Зокрема, фармацевтичних, які стали одними із ключових з точки зору добробуту громадян. За останні два роки ми двічі переконалися у важливості власної галузі — під час пандемії COVID-19 у 2020 році та під час повномасштабного вторгнення росії у 2022-му. Цьогоріч фармацевтична промисловість нарешті отримала статус “стратегічної галузі економіки України”. Ми розуміємо, що власна розвинена фармацевтика — невід'ємна частина національної безпеки, тож працюємо заради перемоги та піклуємося про здоров'я нації!
Наприклад, “Дарниця” безкоштовно передала 1,6 млн упаковок ліків МОЗ, лікарським організаціям та волонтерським фондам. Також ми активно співпрацюємо з державою для убезпечення населення від потенційних загроз, розробили разом з МОЗ та РНБО препарат для захисту від радіоактивного йоду та передали безоплатно 5,25 млн доз на потреби МОЗ.

Ігор Никифорчин
директор з медичних питань фармацевтичної компанії “Дарниця”

1 грудня 1991

Леонід Кравчук і В'ячеслав Чорновіл, кандидати на президентських виборах
1 грудня 1991 року

Голосування на Всеукраїнському референдумі за Незалежність України,
1 грудня 1991 рік

Після голосування 24 серпня Верховна Рада УРСР ухвалила постанову “Про проголошення незалежності України”, в якій йшлося про проведення всеукраїнського референдуму. Він відбувся у 24 областях, Києві, Севастополі та Автономній республіці Крим — голосування мало підтвердити прагнення українського народу жити в суверенній державі.

Участь у референдумі взяли майже 32 мільйони людей. Перед ними поставили одне-єдине питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Ствердно відповіли 90,32% осіб. Найбільшою була підтримка незалежності у Тернопільській та Івано-франківській областях (понад 98%), у решті регіонів — від 83% і вище. У Криму підтримка Акту проголошення незалежності складала 54%.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші вибори президента України. Перемогу з великим відривом (61,59%) здобув колишній голова Верховної Ради УРСР та член ЦК КПУ до 1991 року Леонід Кравчук. В’ячеслав Чорновіл отримав на виборах 23,27% голосів (переміг у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях).

Для мене незалежність — це не просто звільнення від рабства, окупації чи страхів. Незалежність — це можливість повноцінного розвитку в усіх сферах: економічній, політичній, культурній тощо.

Повномасштабне вторгнення рф жодним чином не змінило моє уявлення про нашу Державу та її незалежність, а от у багатьох співвітчизників розуму додалося. Невимовно боляче, що через смерті та руйнації. Але ж, що робити — як не хотіли вчити власну історію, то повернулися ті, хто знову хоче примусити вчити чужу…

Олександр Алфьоров
історик, радіоведучий, громадський та політичний діяч

Події 1990-1991 років — лише частина тієї багатої історії, яка сформувала нас як націю. Ця історія пишеться досі. Як і 31 рік тому, українці щодня постають перед вибором, від якого залежить майбутнє усієї країни. Боротьба за нього триває у кожному населеному пункті та в серці кожної людини — у бою, в законодавчій, економічній чи культурній сфері, а також у розумінні власного минулого, від якого залежить наше завтра.