Творення українського кінематографу та його напрямок стрімко змінюється із тими подіями, які диктує війна.
Український кінематограф має видатну історію, самобутніх акторів та режисерів. Однак видатні кінокартини, як правило, виходили у періодичній кількості, їх споживав малий відсоток зацікавленого українського глядача.
Із початком війни все змінюється, набуває нових форм та сенсів. Ми стали більше цінувати та поважати наше, українське у всіх його проявах. Так, це важливий час для популяризації та відтворення нашої ідентичності різними методами. Завдяки українському кіно ми маємо можливість відтворити й залишити в історії нашу національну ідентичність, історичні події, знати про особливості української автентичної культури, її цінності та традиції, що об’єднують та передаються з покоління в покоління. Це те, що росія впродовж всієї нашої історії намагалася розмити та знищити.
Завдання зрозуміле: потрібно відродити видатний український кінематограф, викорінивши помилки та визначивши чіткі напрямки.
Про це та про минуле й майбутнє українського кіно ми поговорили із продюсером та режисером Кирилом Нечмонею та українським актором Робертом Фельдманом.
Кирило Нечмоня — український продюсер, режисер, оператор і співзасновник студії MIR&CO PRODUCTION. Разом із Мирославом Гаєм вони створили об’єднання однодумців–кінематографістів, спрямоване на створення ігрових та документальних фільмів, що працює з 2013 року. Також студія створює відеокліпи, іміджеві відео, соціальні ролики, відеореклами та анімації. У творчому доробку Кирила Нечмоні є: «Жива традиція», «Миротворці. У горах Сванетії», «Док на прийомі», «Брати по зброї», «Дім, милий дім» та інші.
За період повномасштабної війни на території України, стало зрозуміло, що це найбільш задокументована війна, тому є запит на кінодокументалістику сьогодні.
Яким має бути те справжнє документальне кіно, що здатне навіть через багато років передати ті події, почуття громадян України та сенси цієї війни?
— Для якісного, документального кіно потрібен час. Адже спершу, автор може бути емоційно налаштованим. Важливо мати витримку і не погнатися за мінливим та швидкоплинним, бо це монументальна річ. Знімати потрібно, але перетворювати в щось цільне одразу не можна. Є певні ситуативні фільми, де ти бачиш, що є повноцінна картина. Тільки час покаже, що з цього залишиться в історії. Є талановиті люди, які це відчувають. Вони можуть одразу не розуміти, що вони знімають «те саме», але відчувають енергію, за якою треба йти.
Головне не переслідувати ідею «прямо от зараз, бо це актуально». Бо це, скоріш, журналістика чи публіцистика. Документальне кіно це про зліпок епохи.
Вашою авторською стрічкою у ролі режисера став короткометражний фільм «Жива традиція» у співпраці з Музеєм Івана Гончара за підтримки Українського культурного фонду. Фільм про музей видатного українського скульптора, художника, етнографа та колекціонера Івана Гончара та про цінність традиційної української культури та її сучасне сприйняття, а також фільм піднімає питання інтеграції елементів традиційної культури у міське життя.
Як виникла ідея зняти короткометражний фільм «Жива традиція»?
— Музей Івана Гончара є досить новаторським. Він не «супер нафталіновий», як багато музеїв. Але у музею Гончара немає відкритої виставки. Це музей із класною приватною колекцією, до якої звертаються. Особливо після 2014 року, коли українізація пішла хвилею. Там зберігається дуже багато глибокого й цікавого з нашого минулого.
Щоб зрозуміти, ким ти маєш бути, треба зрозуміти, ким ти був до цього. А це невеликий спадок, який нам залишився, адже дуже багато було знищено радянською владою в СССР: історії, традиції, колорит. Це приватна колекція, яка перекочувала в музей і там дуже багато глибокого й цікавого з нашого минулого.
Завдання було в тому, щоб це популяризувати. А для цього треба актуалізувати, дати нове дихання. А потім, коли ти ознайомлюєш людей із цією інформацією, далі кожен собі обирає як це сприймати.
У нас була ідея не тільки зробити цей фільм, до цього була серія відео у TikTok, де ми брали старі фотографії і оживлювали їх на сучасний лад. Ми хотіли задіяти саме наймолодшу аудиторію, яка могла би зробити з цього культ, щоб цим можна було пишатися. Також важливим завданням було популяризувати наше і відокремити його від російського, радянського і зробити своє.
Чому для України та її громадян важливо знімати такі фільми?
— Про це скаже час. Важливо в тому сенсі, щоб підіймати цей культурний пласт. Це естетично, гарно, це наше, справжнє, українське і цим треба пишатися. Це важливо для того, щоб ми відокремилися і стали особистістю. А щоб стати особистістю, треба її набути. Нам потрібно було підняти цю особистість з минулого і показати, що в нас є бекграунд. Ми нація, якій не 30, а тисячі років. А радянська влада видавала це так, що в нас немає особистості, що ми «велике кубло одного роду».
На сьогодні ми маємо такі видатні та вражаючі українські історичні фільми як «Кіборги», «Захар Беркут», «Чорний ворон», «Заборонений», «Червоний», «Поводир або Квіти мають очі» та інші. Це фільми про нашу незламну націю та нелегку боротьбу за державу та справедливість**.** Однак видатні кінокартини, як правило, виходили у періодичній кількості, яку споживав малий відсоток зацікавленого й свідомого українського глядача. Великою популярністю серед аудиторії частіше користувалися «мильні опери» або комедії, які вдало транслювали великі телеканали, а також відбувалися масштабні покази подібних жанрів у кінотеатрах.
Чи насправді українському глядачеві було притаманне явище відсутності запиту на історичні фільми, які відображають цінність та унікальність нашої історії? Якщо так, то чому? Чи змінилося це із початком війни?
— Це багатогранне питання.
Почнімо з того, що в Україні кіно почало зніматися і відроджуватися з 2014-2015 років. До цього знімалося 1-2 картини в рік. Звичайно, в такому середовищі дуже важко привчати глядача до чогось справжнього, українського. Пам’ятаю, коли у 2014 році «Поводир» висувався на премію «Оскар» і «Плем’я» Слабошпицького, яке на той час 40 премій отримало на фестивалях, але не взяли нічого на Оскарі.
Кіно річ практична. Якщо ти не знімаєш, ти його не вмієш робити. Але кіно також і дорога річ. Якщо в умовного Голівуду був бекграунд років 70-80 до цього, що є бізнесом в першу чергу. То в нас це тільки культурна дотація, це не бізнес. Він не приносить коштів. Ці жанрові комедії як, до прикладу, «Я, ти він, вона» — це 3 чи 4 фільми, які взагалі окупилися в прокаті. Жанрове кіно на те і створене, щоб заробляти кошти. В нього є маркетинговий бекграунд. Звісно, у «Кіборгів» чи «Захара Беркута» була промоція, але не така масштабна.
Є якийсь комплекс меншовартості в українців. Я сподіваюсь, що саме цей етап війни в країні зробить якесь щеплення проти цього і люди будуть більше поважати українське.
Був ефект «українське менш якісне, ніж голлівудське». Коли в тебе є вихідний і ти йдеш кінотеатр, ти обираєш між тим, щоб піти на українське кіно чи американський блокбастер і переважно підуть туди, що вони приблизно розуміють, і знають, яке воно буде. В людини психологічно закладено те, що їй близьке і знайоме. Умовний Бред Піт, на жаль, їм більш знайомий, ніж умовний український актор. Для цього потрібен час та стрічки, які стануть улюбленими для глядачів і вони будуть ними пишатися.
Власне я знаю близько Антоніо Лукіча (фільми «Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург» та інші). Вважаю, що це режисер, кіно якого люблять. Це те кіно, яке отримало свою касу завдяки сарафанному радіо і в них майже не було реклами.
Якщо ти робиш щось класне, воно в будь-якому разі дійде до глядача. Нам треба навчатись робити помилки, знімати нове кіно. Нехай краще люди йдуть на «Скажене весілля», аніж на якийсь аналог російського. Це інший жанр і напрямок. В цьому немає нічого поганого, що люди на це ходять.
Ми дуже молода нація з точки зору кіно. Так, в нас є глибокий бекграунд, від умовно Довженка, тобто поетичного кіно, а потім – прірва. Це потрібно надолужувати. Жанрове кіно теж має приносити гроші. Щось має приносити гроші, а щось вирощувати культуру. В цьому балансі ми можемо створювати конкурентний продукт. Якщо ця тенденція зараз не спаде з рейок, то 5-10 років і це вже буде як колись була румунська хвиля кіно, французька, а може вже й українська.
У Києві презентували тизер майбутнього ігрового фільму "Буча" режисером якого став Станіслав Тіунов. Зйомки мають початися взимку, а саму кінокартину планують випустити до кінця наступного року. Ігрові фільми є видом художнього кіно. Після випуску тизеру, в інформаційному просторі почалася палка дискусія щодо того, що знімання подібних ігрових, а не документальних фільмів не на часі. Авторів майбутньої стрічки звинувачують в дилетантстві й "хайпожерстві" на темі війни.
Яка ваша думка з приводу ідеї створення художньої кінострічки «Буча»? Чи на часі подібні художні фільми на таку серйозну та болючу тему?
— За тими даними, які є у ЗМІ, режисер стрічки — це людина, яка до цього знімала розважальні комедії, а зараз робить таке серйозне кіно. Звинувачувати людину я не можу, я не бачив тизер. Але я бачив фотографії з презентації, де роздруковано постер «Буча», а на тлі постера посміхаються і фотографуються люди.
Це відсутність чогось спільного із реальністю. Мені розповідав знайомий, який брав участь у зйомках технічно. Він казав: «Ти уявляєш, що пройшло 6 місяців і ти бачиш в Ірпені машину з надписом Z?» А ті люди, які пережили окупацію і ще досі там живуть? Військові, які воюють до цих пір? Війна просто пішла з їхньої території, але не закінчилася.
З іншого боку, я бачу, що Олег Сенцов пише драму «Азовсталь». Це розробка, це можна проаналізувати і це нормально. Але навіть ще не всі полонені повернулися додому. Тут ніхто не каже, що вони будуть знімати вже завтра. А фільм «Буча» вже презентували як повноцінний вихід фільму. Це виглядає як погоня за хайпом. В мене жодної позиції «за» цей фільм.
На сьогодні, Україна, її культура та традиції є предметом зацікавленості на світовому рівні серед багатьох країн. У результаті, є вигідною інвестицією для міжнародних продюсерів та режисерів, що буде прибутковим для українського кіно та можливістю показати світу українську ідентичність.
Які загрози та переваги чекають українське кіно від міжнародної співпраці? Чи існує загроза перевиробництва в системі післявоєнного українського кінематографу?
— Не факт, що це буде так працювати. От зараз є чітке розмежування: іноземні партнери і продакшени, які знімають тут кіно. Їх багато, але вони використовують український ресурс не як режисерів чи акторів, а як сервіс: журналіст, фіксер, оператор, звукорежисер. Це дешевше і простіше. Тим більше, це прибутково і спосіб виживати зараз.
Сирійські фільми, до прикладу, знімають не лише сирійці, тому це може бути. Але найкраща картина виходить коли режисером є сирієць.
Перевиробництво в якомусь сенсі буде. Після перемоги буде шквал військових фільмів. Будуть і погані фільми, але це нормально. А також будуть і такі, що залишаться в історії. Заради цього можна пережити цей шквал не дуже хороших фільмів.
Російські фільми в українському кінопросторі впродовж тривалого періоду мали попит і пропозицію. До прикладу, якщо взяти щорічний показ на телебаченні «Іронії долі або з легким паром» на Новий Рік, транслювання на великих телеканалах «Службового роману», «Москва не вірить сльозам», «12 стільців» і таке інше. Це частина культури, яка стала близькою для тих, хто народився в радянському союзі. Як наслідок, це, певною мірою, вкрало поняття “видатне українське кіно” для громадян СРСР і їх наступних поколінь.
Яким чином значна роль російського кінопродукту та безпосередній вплив росії на українське кіно вплинула на стан українського сучасного кіномистецтва? Як нам тепер викорінити росію з українського кінематографу та з свідомості українців?
— Я прийшов в українське кіно коли воно було вже не повністю російським. Тому я не розумію цього бекграунду, для мене його не було.
Ми говоримо про кінотеатральне кіно, бо телевізійний жанр трошки інакший і в нас він дуже перехідний. Я знаю, що раніше, ба навіть з 2014 по 2020, знімали в Україні російські серіали на подвійних стандартах. Тобто для одного кадру паспорт український, а для другого російський. Російські номера на машині, а потім українські, щоб можна було під дві версії.
Це 2000-ний етап, з якого в нас знімали багато російського кіно. Українське сприймали більшою мірою як сервіс або як людей технічних професій, і, можливо, для акторів других планів і режисерів других планів. Вплив діяв на акторів найбільше, бо вони або працювали в театрі, або на другорядних ролях в серіалах.
Коли я навчався в університеті, там був культ російського. Були російські та українські акторські курси. Розповідали, що от там…Меньшиков чи Безруков…. На російських вивчали редукування російського «млако, мгазин..». Сценарна мова була російська. Це 2013-2014 рік. Культ був російського, а не українського актора.
Щодо показів російських радянських фільмів на українському телебаченні — це російська інформаційна пропаганда, вкорінена дуже глибоко від партії до телебачення, щоб грати на цій ностальгії радянського. До цього і зараз російська влада сильно вдається. Але думаю, що війна стала цією точкою неповернення.
На які кінокартини від вас очікувати? Проанонсуйте найближчі
— На «Суспільному» вийде документальний фільм «На щиті» Дмитра Глухенького. Про службу евакуації «200», яка евакуює загиблих військових, робить експертизи, віднаходить ДНК та повертає додому наших військовослужбовців. Дуже складна картина. Потрібно дивитись.
Далі 2 короткометражні роботи будуть на Варшавському кінофестивалі, який проходитиме 14-23 жовтня. Тобто в рамках Варшавського кінофестивалю в нас вийде документальний короткометражний фільм «Сендмени» Романа Прокопчука (про наглядача пляжного патруля в Києві, який разом із колегами розповідає про професійні, часом трагічні, будні і намагається зробити все, аби статистика утоплень в Україні змінилася на краще).
А на Одеському кінофестивалі, який буде проходити в рамках Варшавського фестивалю, буде виходити в національному конкурсі Одеського кінофестивалю у короткометражній секції наша друга ігрова картина, режисерки Анни Морозової «Лалібела» за книгою письменниці Катерини Калітко. (Події фільму розвиваються напередодні Великодня, де в селі з’являється ікона із зображенням ефіопської Божої матері. У молодого священика виникає конфлікт із паствою, бо темношкіра Богородиця не викликає у них довіри. Одного разу вночі хтось пробирається до церкви і паплюжить ікону, після чого вона починає мироточити)
5 жовтня в рамках Харківського кінофестивалю, який буде проходити в Київському кінотеатрі «Жовтень», буде показано наше кіно «Миротворці. Перша місія». Режисерами якого є Валентина Охлопкова та Мирослав Гай.
Вже є цикл документального кіно про миротворчі місії, в яких брали участь українці. Перший фільм з цього циклу був «Миротворці. У горах Сванетії» про місію українських льотчиків у Грузії. Фільм фактично про першу місію, бо вона неофіційна, тому що там не було мандату ООН і наші льотчики витягали людей із гір, які евакуювалися після нападу росії на Грузію у 1993. Це продовження цього циклу, який буде про події війни в Югославії. Розповідь загалом про миротворчу місію та у фокусі історія трагічної події. (Центром дослідження буде подвиг українського контингенту під час евакуації 9 000 мирних жителів з анклаву Жепа в Боснії та Героцоговині) Дуже неоднозначна історія, бо такі події не можуть бути однозначними.
В рамках Харківського кінофестивалю фільм буде йти тиждень, де за донат можна буде його дивитись, а вже після фестивалю фільм потрапить на MEGOGO, в загальний доступ. Ми принципово хочемо продати усі квитки і це для нас місія, щоб туди хтось потрапив. Це найближчі з наших анонсів.
Роберт Фельдман - український актор, який має більше 10-ти років акторського досвіду як в Україні, так і закордоном. Грав у спектаклях незалежних київських театрів «Мізантроп», «Дикий театр» та в «Yara Arts Group». Знімався у фільмах українського виробництва: «Ніч Святого Валентина», «Crаbgirl», в українських серіалах «Ніконов та Ко», «Нюхач» та інші, а також зіграв у британському популярному серіалі «Вбиваючи Єву» від ВВС America. Крім того, актор також грав у кінокартинах закордонного виробництва: «Останній крок», «Wataha», «Нельсон». Мав роль у фільмі «Холодна кров», що знімався здебільшого у Карпатах, де Роберт Фельдман знявся із відомим актором Жаном Рено, Сарою Лінд та Девідом Гясі.
Про невпевненість українських акторів через просування російських в наш кінопростір до війни, трансформацію українського актора, зміни у кіно, відміну російської культури та про користь і нове сприйняття українського кінематографу на міжнародних платформах.
Ще декілька років назад ми бачили на теле**-** та кіноекранах російських акторів в наших фільмах та фамілії їх продюсерів та режисерів. Із початком повномасштабного вторгнення кінематографісти України закликають до бойкотування російського кіно та культури.
Яким чином значна роль російського кінопродукту та безпосередній вплив росії на українське кіно вплинула на стан українського сучасного кіномистецтва і, зокрема, на українських акторів?
— Хочеться вірити, що цього впливу взагалі вже немає і не буде.
Ця «двоформатність» - це дуже легка позиція. Я сподіваюсь, що в майбутньому навіть не буде такої опції, як обирати між російським та українським фільмами. Це било по впевненості українських акторів. Коли запрошували зірку звідкись з росії, було зовсім інакше ставлення. Це сильно шкодило українському кінематографу. Актори не відчували себе настільки впевнено, наскільки повинен відчувати себе актор.
Я цього не відчував, тому що я навчався у Британії (у 2013 році закінчив магістратуру в акторській школі Drama Centre London) і мене навчали трохи іншому. В мене погляд відрізняється на те, як люди мають співпрацювати і комплексу меншовартості я за собою не спостерігав.
В кіно ми хочемо бачити в першу чергу особистостей. Нас не так цікавлять люди, які можуть все, що завгодно, а особистості. Люди, які можуть за собою вести, з характером, які можуть розповідати цікаві історії. Зараз не дивлячись на те, що триває війна, у нас з’являються надпотужні особистості, для нас все більше відкривається світ. Америка, Європа… Наші деякі актори, яким довелося поїхати з країни, вивчають нові мови, що дуже важливо, адже ми починаємо будувати культурні мости. І виникає питання: «Чому ми не робили цього до війни?»
Якщо раніше Україну знали у світі через чорнобильську трагедію, зараз через війну. Але нашим трендом є сміливість. Не горе і бідкання, а сміливість. Українці – це рішучі люди, які можуть взяти зброю в руки і відстояти свою землю. Це кардинальний поворот і саме це ми маємо транслювати. Ми не тільки можемо просити в когось допомоги, ми можемо робити надзвичайні речі і допомагати іншим державам. Тому що наша країна дуже багата на ресурси і вже давно треба було стати на ті рейки, коли Україна стає більш рішучою і вирішує світові проблеми, а не додає їх.
Як нам тепер викорінити росію з українського кінематографу та з свідомості українців?
— Я думаю, що початок викорінення росії з українського кінематографу вже стався. Залишилися такі неприємні моменти, як до прикладу, режисер Сергій Лозниця. У нього що не виступ у Каннах, то це просування російських наративів.
Може бути й так, що серіали і деяких російських акторів будуть повертати, щоб продавати на двох мовах, на два ринки. Але я сподіваюсь, що ми це все будемо винищувати на культурному фронті.
Російська культура повинна бути відмінена як у Європі, так і в світі. Мені важко уявити батьків, які замість своїх дітей радіють білій ладі. Очевидно, в житті росіян не вистачає книжок, мистецтва, кіно, культури та елементарно моралі. Ми вже не кажемо про постмодернізм чи модернізм. Нехай той самий Сергій Лозниця їде до росії і там рятує ту культуру, якщо вона там взагалі є. Нехай займаються собою, а в нас є чим зайнятися.
Ми знаємо про чималу кількість російських акторів в українських фільмах до війни. Натомість молодих та талановитих українських акторів переважала невелика кількість.
Яким чином ця ситуація змінилася із початком війни? Чи відбулася трансформація українського актора з початком війни?
— Наскільки мені відомо, в українському кінематографі російських акторів вже не існує. Моїм колегам інколи доводиться грати окупантів або сепаратистів. І вони це неохоче, але дуже талановито роблять.
Зараз є можливість відкривати наших українських акторів. Я сподіваюсь, зміниться не лише той факт, що тепер головні ролі в українських фільмах доведеться грати українським акторам.
Змінюється підхід до кіновиробництва в Україні. З’являються репетиції, препродакшен, що є дуже важливою складовою кіно. Наразі ми також переймаємо досвід наших закордонних колег: європейських чи американських. Натомість наші українські актори дуже швидко навчаються і швидко вносять щось своє. Ми ще в процесі ідентифікації. З’являється розуміння того, що ми мали це зробити набагато раніше.
Я дуже вірю в українську кіноіндустрію. Це буде щось дуже потужне, незважаючи на те, що зараз великі проблеми з фінансуванням. Особливо те, що стосується художнього кіно. Зараз час документального кіно. Це відбувається не тільки тому, що в наш час більш тематично займатися документальними фільмами. Для художнього кіно потрібен певний час для переосмислення та рефлексії.
Прикладів з трансформаціями наших акторів набагато більше, ніж я очікував. Тому що люди звикли думати про акторів, як про вразливих «людей сцени». Найбільші трансформації відбулися для мене з такими людьми як Паша Алдошин, який зіграв головну роль у фільмі «Снайпер». Він готувався до ролі, а тепер воює. Також актор театру ім. Лесі Українки Володимир Ращук, який служить в легіоні «Свобода». Рита Бурковська, з якою в нас скоро в прокат вийде фільм «Бачення метелика». Це люди без військового досвіду.
Ви чимало разів успішно грали у спектаклях незалежних театрів: «Мізантроп», «Дикий театр» та «Yara Arts Group».
Чи граєте ви зараз у театрі? Як змінився театр в умовах війни? Як змінився український глядач на спектаклях?
— На жаль, із початком війни, я не зіграв жодної вистави. Я допомагав з британським фестивалем «Радіоп’єси», коли був в Харкові, працював фіксером в одному із закордонних каналів. Наразі більшість акторів з тих незалежних театрів, які ви назвали, перебувають на фронті або волонтерять. Вистав не відбувається.
До цього із ще одним незалежним театром ми працювали над дуже амбітним проєктом про Сальвадора Далі, який охоплює Другу світову війну і Гітлера, як особистість. Проєкт був англійською із дуже потужною трупою акторів. Якраз 24 лютого в нас була запланована репетиція сцени, яка називається «Обличчя війни». Вистава дуже сильно перегукується із тим, що у нас зараз відбувається. Ставить питання: «Монстри створюють війну?» чи «Війна створює монстрів? Та чи можна створювати мистецтво під час війни? Про все це ми мали вести дискусію із глядачем під час вистави. Тепер ця розмова буде на зовсім іншому рівні. Над цією виставою наразі ми ще повністю не працюємо.
У театру буде потужне майбутнє. З того, що я чув від колег, є потреба в театрі дуже сильна, як і в глядачів, так і в тих, хто його створює.
Ви маєте акторський досвід понад 10-ти років. Це зйомки як в Україні так і закордоном. «Ватага» Польща, фільм «Холодна кров», де ви знялися із Жаном Рено, Сарою Лінд та Девідом Гясі. «Нельсон» зйомки якого проходили в Ізраїлі, Україні та в Італії, «Останній крок» у Франції та Україні. І «Долаючи Єву» у Великобританії, Італії та США. Сьогодні українські фільми все більше з’являються на міжнародних платформах і у ширших обсягах представляються на міжнародних кінофестивалях. У зв’язку з цим, надходить багато пропозицій від іноземних інвесторів, продюсерів та режисерів для українського кіно.
Які переваги і загрози несе інтеграція з міжнародними платформами з кіноіндустрії для українського кінематографу і його митцям, зокрема, як це вплине на українських акторів?
— Я впевнений, що це вплине позитивно. І це процес, який почався ще до війни. Мені дуже цікавий цей напрямок ко-продукції. В нас є певний пул акторів, які вже підкорили цю вершину. Цього буде ставати більше і воно буде більш якісним. Я сподіваюсь, що це буде на партнерських умовах і не буде такого, що ми молодший брат. У європейців у цьому плані нормальне розуміння ситуації.
Міжнародні платформи бачать нас як воюючу країну. А також з мого досвіду, європейці, британці та американці бачать нас як партнерів. Може там є якийсь інший інтерес, «хайпожерство» чи ще щось. Але ті ж продюсери британського серіалу «Долаючи Єву», у якому я знімався, питали чи потрібна мені якась допомога і пропонували зробити мені спонсорство, щоб я переїхав у Британію, де вони б знайшли мені роботу і таке інше. Я сказав, що наразі це для мене не варіант. Тому що в нас є закони, які я поважаю. Якщо буде якийсь проєкт, яким я буду чимось допомагати своїй країні і буду корисним закордоном – я, певне, готовий виїхати лише задля цього.
Певну кількість кінокартин ми робимо під американський формат. Але для українців дуже важливо коли ми знаходимо щось автентичне, унікальне, українське. Те, чого немає закордоном.
У яких кінокартинах вас невдовзі зможе побачити глядач?
— Я сподіваюсь, що ми повернемося до всіх театральних проєктів, які були заплановані до війни.
Я іноді прокидаюсь і думаю: «як би класно було б сьогодні зіграти «Кицюню» або «Квіти для Елджерона» з Диким». У нас був надзвичайно класний глядач і кожну виставу був sold-out. А зараз набралося стільки всього, про що хочеться поговорити, що хочеться додати у вистави…
Вистава «Квіти для Елджерона», де ми з режисеркою Валерією Федотовою разом писали адаптацію цієї п’єси, зараз була б найбільш русофобська вистава у світі. Хоча у «Квітах для Елджерона» нічого про р**ню немає. Але ми б не втримались, тому що нам потрібен цей катарсис, нам треба це пройти з глядачами. Із технічних причин, тому що дуже важко зібрати всіх разом, цього поки не відбувається. Але я сподіваюсь, що ми ще своє надолужимо.
А стосовно кіно, дуже приємно, що проєкти, які знімалися до війни допрацьовують. Наприклад, фільм, знятий за участі Кирила Нечмоні «Лалібела», в якого зараз почнеться фестивальне життя. Там прекрасна команда, чудові актори і я фанат багатьох з них. Тому було дуже хвилююче з ними працювати.
З моїм другом Сергієм Заварикіним знімаємо один проєкт про пост-апокаліпсис, життя після екологічної катастрофи. Дуже дивно, що ми почали над ним працювати до війни і те, що ми побачили під час війни, дуже змінило те, як ми зараз продовжуємо над ним працювати. Як життя зникає з міст, коли ти бачиш це все на власні очі.
Ми маємо знімати, випускати нові фільми або хоча б писати сценарії. Робити те, що зараз можливо. Це може бути Instagram, TikTok чи таке інше. От ми з дружиною і з дочкою почали записувати невеличкі комедійні ролики.
На жаль, Держкіно та Український культурний фонд не мають жодного фінансування, особливо на художні проєкти. Вірю, що попри те, що грошей немає, на історіях та на якомусь ентузіазмі, нам вдасться зняти класні картини. Ти можеш зняти культове кіно без грошей. Адже дуже багато в нашій індустрії було суперечок з приводу отримання грошей. Якби весь цей ентузіазм впихнути і щось зняти, то ми б вже випускали дуже багато всього. Проте, на жаль, не всі з нас ще вміють суперечки переробляти в мистецтво.
