Спойлер: його було недостатньо.
Короткий дисклеймер: це особиста думка CEO «Нашого Києва» й враження після двох повних днів на «Вирії». Редакція може зі мною не погоджуватися. Але навряд.
Одразу скажу: це не тепла ванна для організаторів.
Якось ми написали матеріал, у якому критикували «Кураж» за локацію Garage. Нам там не вистачило душі самого «Куражу». І що? Альона Гудкова поширила наш текст у себе й подякувала.
Бо раціональна критика — це що? Правильно, ознака того, що людям не байдуже. Якщо ми витрачаємо час, пишемо, пояснюємо, що саме нам було не так, отже, хочемо прийти ще раз і побачити краще.
Тепер із такою самою чесністю пишу: «Вирій» був вау.
Я був там обидва дні — від початку й майже до кінця. Сумарно це десь 20 годин музики, людей, спеки, танців і постійного бажання роздивитися всіх навколо.
Одразу після входу на тебе чекали красиві й щасливі люди. Вільні, стильні, милі. Майже всі — в образах з етнічними елементами. Хтось у льоні, хтось у вишивці, хтось у пір’ї. Деякі гості мали такий вигляд, ніби щойно вийшли з українського міфу, потрапили на показ у Парижі й дорогою ще зайшли на рейв.
Дрескод звучав так: «розкуте етно, свобода, дикість, природність». І люди справді підготувалися.
Це була естетична насолода для очей. Тисячі людей — Альоно, скільки вас там було точно? — у яскравих, дивних, красивих образах заполонили величезну територію КИТу на ВДНГ. Ти йдеш територією, а назустріч тобі крокує чи то Мавка, чи то шаманка, чи то дуже стильна дівчина з Рейтарської. І всі ці варіанти можуть бути правильними одночасно.
Я не був на Коачеллі. Не знаю, чи потраплю. Та й порівнювати, мабуть, не варто.
Але тепер у нас є своя Коачелла. І, можливо, навіть краща.
Що відбувалося у «Вирії»
У «Вирії» було дві музичні сцени: Live Stage та Electro Stage. У перший день виступали «Крихітка» × HORROR ХОР, Марина Круть, NAZVA, Святослав Вакарчук, Seba Korecky with NOTA CLÜB, а ввечері на електронній сцені грав GusGus. Наступного дня — The ВЙО, Ganna, Vivienne Mort, The Maneken, Олег Скрипка з «Воплями Відоплясова», Zombies in Miami та інші.
Найстильнішим номером двох днів для мене став Freedom Ballet. Звісно. Вони з’являлися на електронній сцені лише на 15 хвилин — темні птахи серед натовпу. Пластика, костюми, світло, музика. Красиво настільки, що телефон краще опустити й просто дивитися.
Паралельно всюди тривала театральна вистава. У шахті шукали дорогоцінності й, тсс, наливали. У болоті робили щось своє й говорили про мирське, у полі косили траву, у теплиці доглядали папороть. Потім усі збиралися до Купайла, грали у футбол, чекали, поки зацвіте папороть і станеться затемнення. Над цим працювали режисери Тетяна Костинюк і Максим Свець під кураторством Івана Уривського.
Я не можу сказати, що побачив виставу повністю. Схоже, її ніхто не побачив повністю. Ти просто йшов фестивалем, а поруч раптом починалося якесь красиве дійство. І поки намагався зрозуміти, що саме відбувається, воно вже переходило в іншу частину локації.
У цьому й був сенс. У кожного стався свій «Вирій».
Було й кілька весіль. Люди просто брали й одружувалися посеред фестивалю. Навколо ходили відьми, на сцені співав Вакарчук, десь поруч наливали коктейлі — ідеальні умови для створення сім’ї, якщо подумати.
Красиві, вільні й напрочуд дисципліновані
За два дні я не побачив жодної конфліктної ситуації.
Двадцять годин. Тисячі людей. Алкоголь. Спека. Черги. Жодної бійки чи агресивної суперечки.
Люди були вільні, красиві, стильні, виховані й дисципліновані. Хочеться вірити, що ми нарешті навчилися сприймати одне одного такими, якими ми є. Хоча б у межах КИТу на ВДНГ.
У правилах окремо написали: не чіпати людей і не фотографувати їх без дозволу. За агресію, дискримінацію та іншу негідну поведінку — попередження, а потім вихід із фестивалю. Коротко й зрозуміло. І, як мені здалося, це спрацювало.
Біля сцени була платформа для людей, які користуються кріслами колісними. Виступи на головній сцені перекладали українською жестовою мовою. Були тихі зони, кімната для годування й доступні вбиральні. Навіть дітей у протишумових навушниках бачив. Респект свідомим батькам.
Черги, коктейлі й 110 вбиралень
Минулого разу було багато нарікань на фудкорт. Цього року я стояв у черзі максимум десять хвилин. Принаймні не довше.
Погодьтеся, у юності в «ПаТіПа» чи «Форсажі» ми чекали на коктейль по 30 хвилин. І чекали б ще, якби треба було.
Цього разу працювали 18 барів і понад 20 закладів на фудкорті. Води вистачало, пляшка коштувала 50 грн. Були веганські страви, безалкогольні коктейлі, вино та пиво. Людину 2026 року нагодували, напоїли й дали вибір. До чого ще можна коколупатися, я не знаю.
Хтось минулого разу мало не розірвав сечовий міхур, але цього року вбиралень було 110.
Так, сто десять. Я перевірив. Окей, не перевірив — так написано в релізі. Але я майже не стояв у черзі. Знову ж таки, у «ПаТіПа» я стояв довше.
Ще були дві станції швидкої допомоги, хелпери з розпилювачами, туманоутворювачі, клінінг і багато охорони. Територія залишалася чистою, люди — живими, сечові міхури — цілими.
Це рівень.
Я не хочу порівнювати його із закордонними фестивалями. Давайте відверто: у нас і так усе краще.
Якщо що, це не нарікання й не напад патріотизму. Це факт. Українська HoReCa розбалувала відвідувачів бездоганним сервісом, якому позаздрить половина світу. Наша стоматологія найкраща — можете запитати тих, хто повертається сюди лікувати зуби. Навіть нігтики в нас роблять краще, ніж десь у Європі.
Тому так: це світовий рівень, якому можна заздрити.
А тепер критика
Нам не вистачило.
Ми не надихалися. Нам хотілося більше й довше. З вечора п’ятниці до вечора неділі. І навіть цього було б мало.
Після «Вирію» відчувається дофамінова яма. Така сама, як після крутої відпустки, коли ще вчора ти жив красиве життя, а сьогодні знову мусиш відкривати робочі чати й ламати голову над вечерею, а не закидатися бутербродом із тюлечкою.
Є ще одна претензія. Я б прибрав можливість купувати квитки без дрескоду.
Поясніть, у чому логіка? Якщо людина купила квиток із дрескодом, але не підготувала образ, вона могла доплатити 1000 грн і все одно зайти. Виходить, правило обов’язкове, поки ти не заплатив за право його порушити.
Дрескод створює половину атмосфери «Вирію». Нехай правила будуть єдині для всіх. І крапка. Ну або ж я чогось десь не дочитав чи не зрозумів.
Що псувало настрій
Ми всі й так знаємо: йо*ана ру*ня.
Під час фестивалю неподалік близько години блукав російський «шахед». Коли його збили, люди зустріли це гучними оваціями — ніби стався незапланований вихід Вакарчука на сцену.
Як писали після фестивалю деякі відвідувачі, ця послідовність — тривога, вибухи, пауза, знову музика, дощ і веселка над натовпом — стала майже точним знімком нашого життя. Ми навчилися повертатися до нього після тривог, триматися одне одного й ловити момент, бо наступного нам ніхто не гарантує. Для когось «Вирій» став колективною терапією, місцем приналежності й коротким нагадуванням: навіть під час великої біди люди все одно шукають своїх.
Мабуть, тому «Вирій» відчувався ще гостріше. Ти танцюєш, дивишся на щасливих людей, хтось поруч одружується, десь ходять відьми, а над усім цим висить наша реальність. Вона нікуди не зникає. Ми просто відмовляємося віддавати їй усе своє життя.
О десятій вечора музика стихла. Люди почали знімати вінки, викликати таксі й повертатися у звичайний Київ. Хтось іще танцював. Хтось сидів на траві. Ніхто особливо не хотів іти.
З «Вирію» взагалі важко повертатися.
До зустрічі наступного року.
