Будь ласка, одягніть сорочку перед тим, як читати цей текст. Жартуємо. Ми тут прийшли руйнувати стереотипи про театр, а не зміцнювати їх. НК поспілкувався з художнім керівником і режисером театру на Подолі. Він розповів нам, як хотів вступати на фізмат, переписувався зі Стівеном Кінгом, чому сюжетів не існує і як молоді режисери впливають на бійки в антрактах. А ще, доступно пояснив, чим насправді займаються режисери та художні керівники. Можете ознайомитись, ця історія здатна вас здивувати.
Про себе
Я художній керівник і режисер Київського академічного драматичного театру на Подолі. Професійно займаюсь режисурою з 1974 року. Це така базова інформація. Якщо офіційно, то я отримав Національну премію Шевченка за виставу «Про мишей і людей» і є народним артистом України, чим пишаюсь.
Про дитинство
Не можу сказати, що мріяв про це з дитинства. Я брав участь і в КВК, і в якомусь музичному ансамблі. Але тільки для того, щоб не ходити на уроки. Заради цього займався й політичною діяльністю (сміється): комсомольською, піонерською. Малював плакати, готував газети. Все для того, шоб не ходити на уроки. Однак, вчився добре. А потім я випадково потрапив до студії юних дикторів — це були семидесяті роки минулого століття. З 10 років у мене були різні передачі на радіо. Там я познайомився з акторами класиками: Скібенко, Гашинський, Роговцева, Ступка. Я читав з ними різні п’єси, радіовистави. А коли почалась епоха телебачення, то почав зніматись у телефільмах. Перша робота — це «97», Куліша. Там я грав такого Васю, на кшталт Павліка Морозова, який зраджував батьків-куркулів. Тоді це вважалось подвигом.
Збіг випадковостей
Взагалі, я хотів вступати на фізмат. Досі люблю фізику і цікавлюсь астрономією. Але трапилось так. Просто в Карпенка на місяць раніше проводили вступні іспити. Мені ці актори, з якими я спілкувався, казали: «Та йди, вступай!». Я взагалі думав, що мене в армію заберуть. А вони казали: «Йди, спробуй. Як ні, то підеш на фізмат». Я пішов і сподобався своєму педагогу. Це було дуже дивно. Тоді брали на режисуру лише коли тобі виповнювалось 32 роки або була перша вища освіта. А я, оскільки був повним дилетантом, написав експозиційну роботу дуже дивним чином. Я ж не знав, що в театрі чогось не можна. У мене там літаки літали, теплоходи плавали на сцені й так далі. І всім це здалося проривом. Збіг випадковостей, який потім обернувся моєю долею.
Хто такий художній керівник
Художній керівник — це людина, яка забезпечує стратегічні напрямки розвитку театру. А потім це розробляється у тактиці й конкретиці. Керівник опікується не лише конкретною виставою, а всім художнім змістом діяльності театру. Це людина, яка бере на себе тягар того, що говоритимуть про театр: стилістика, репертуарна політика. Так би мовити, капітан, якщо порівнювати з кораблем. Він знає куди всі пливуть. Хоча, Христофор Колумб, як ви знаєте, плив зовсім не туди, де опинився. У художніх керівників теж таке буває.
Мораль і вульгарна актуальність
Я не вважаю, що слова про Майдан, мобільні телефони або нетрадиційні сексуальні стосунки надають актуальності виставі. Актуальності надає стилістика мислення і проблем, які в ній піднімаються. В казці або притчі розповідають про якийсь інший світ, а людина має посадити себе на це місце. І мені це подобається. Я люблю хороші тексти в розумінні поетичності, образності. Мені не подобаються серіали в яких «что слышится, то и пишется». Я вважаю, що театр має робити натяки, а глядач — співіснувати і співтворити. Не люблю мораліте, рекомендувати чи погрожувати людям пальцем, говорити куди йти. Я вважаю, що театр має задавати питання. Якби я знав відповіді на них, то був би президентом, а не художнім керівником.
Власні вистави
У нас в театрі йдуть: «Сірі бджоли», «Записки молодого лікаря», «На дні», «Сто тисяч», «Мина Мазайло» («Про мишей і людей» йдуть в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв»). Я від жодної вистави не відрікаюсь і всі їх люблю. Але деякі з них ще не закінчені. Я люблю працювати над постановками, які вже йдуть. Знаю, що в них змінити, щоб перетворити на те, що мені потрібно. Наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — я її допрацював. Там потрібно було змінити фінал, бо мені здається, що по закінченню мають залишатись світлі відчуття. В тому ж «На дні» в фіналі звучить Led Zeppelin, який підіймає настрій глядачам. Те ж саме тут. Хай Чіпка пропаща душа, але мені не хотілось, щоб він просто йшов в кандалах і говорив, що мама повісилась. Це ж така безвихідь. Ну, і технічні якісь речі. Потрібно було все вичистити. Я не люблю, коли режисер залишає ребуси, а глядач потім думає: «Що це таке?». Мені потрібно було знайти мотиви.
Неіснуючий сюжет
Я скажу дивну річ, яка може здатись дещо складною. Сюжету не існує — це продукт нашого інтелекту. Є картина світу і кожен з нас вибирає ті вчинки та події, які вимальовують певний сюжет. Для когось головною подією сьогоднішнього ранку було те, що він спізнився на автобус, а для мене — те, що в Афганістані продовжуються бої. Хоча можливо, що ми знаходились в цей момент в одному місці. Тому театр не може просто переказувати сюжет. Ми маємо виділяти ті вчинки та події, які мають для нас значення. Бо інакше краще просто читати текст. Мене цікавить відношення акторів до того, що вони говорять. Якщо вони просто дають інформацію, то глядачу краще самому почитати цю п’єсу і зробити висновки. Але коли вони це відіграють, вкладають туди якийсь зміст і мотиви... Я завжди приводжу такий приклад: «Сьогодні зранку випав сніг». Це можна сказати по різному. І від цього, навіть у цій малесенькій фразі, міняється зміст інформації, яку я хочу передати.
Експерименти
Горький колись сказав — «Нарочно оригинальным не будешь. Пробовал — не выходит». Коли я був молодим, то приїхав в Ригу на стажування. Тамтешній директор театру мені сказав: «Ми згодні на будь-який експеримент, якщо він буде вдалим». Це знімає питання експерименту. Я не думаю, що їх потрібно робити спеціально. Сьогоднішні драматичний театр і режисура відрізняються від мого розуміння. Я люблю йти за автором. А сьогодні йдеться про те, що режисер — це повністю автор і оригінал не має ніякого значення. У нас йде чудова вистава Жиркова по Домонтовичу. Але вона не має нічого спільного з Домонтовичем. Є чудова вистава Уривського — «Кам’яний господар». Але якщо ти не знаєш сюжету, то нічого у ній не зрозумієш. І це не значить, що вони погані. Сьогодні глядачі люблять розгадувати театральні загадки й квести. Це стилістика. Але особисто я вважаю, що потрібно розкривати автора. Тому я не боюсь, що почну повторюватись. Адже кожна вистава має своє обличчя і кожна з них — це експеримент. Зараз ми зайнялись фантастикою, я роблю «Марсіанські хроніки». Це зовсім новий світ. Як актору мають повірити, що у нього зламався бластер? Чи що ми зараз знаходимось у паралельних світах? Щоб це не мало вигляд дитячої забавки, а щоб глядач перейнявся.
Переписка з Кінгом
Я не знаю, чи спілкувався безпосередньо зі Стівеном Кінгом. Ми просто намагаємось увесь час бути в правовому полі. У зв’язку з цим ми відправляли листи в агенцію, яка займається його авторським правом. Я зацікавився тому, що побачив, як він надає гранти за один долар якимось кіношникам. Навіть українському хлопцю він надав право інсценувати свою новелу. Коли я це прочитав, то подумав, що ми б теж могли йому написати. Я прочитав його останню повість, яка називається «Піднесення», і мені здалось, що вона дуже театральна. Це не історія жахів, а фантастика. Там йдеться про людину на яку повільно перестає діяти гравітація і в кінці вона відлітає у космос. Доки що секрет, як ми це реалізували на сцені. Але варто розуміти, що він не увесь час літає, це не Карлсон. Там більше внутрішніх переживань і додаткових сюжетних ліній. Загалом, ми написали. І нам відповіли: «Так, будь ласка, можете взяти цю п’єсу». Просто попросили не робити прем’єру раніше березня цього року, адже мав вийти телевізійний фільм. Нам навіть надіслали його сценарій. Але зараз це все затягнулось і я не знаю, що з цим фільмом. Проте я вже вийшов на роботу, нещодавно в мене була складна операція, і будемо над цим працювати.
Рік фантастики
Ми спілкувались не тільки з Кінгом. У нас є дозвіл від Warner Bros. на постановку «Чарлі та шоколадна фабрика». Але у театру немає для цього приміщення. Їх франшиза потребує живий оркестр й інші такі речі. Вони навіть самі рекомендують режисера і костюми. Але це не є погано. Я знаю, що у нас в опереті так поставили «Сімейку Адамс». Вони купили франшизу і все це робили рекомендовані прибалтійські режисери. Це якраз нормально. Але ми технічно не витягнемо. Принаймні в нашому залі це неможливо.
Також будемо інсценувати братів Капранових. Ними займається Сергій Павлюк, який ставив у нас «1984». Це найкасовіша вистава в театрі — пройшла 150 разів за рік, а це дуже багато. Я сказав: «У цьому році приймаю заявки тільки на фантастику». Він запропонував, я прочитав. Дещо треба допрацювати, бо мені здається, що там відсутній фінал. Але я думаю, що Павлюк зможе зробити цікаво.
З Ігорем Матіївим, який робив «Ножиці», ми вийшли на те, що він поставить Винниченка. Перший фантастичний роман «Сонячна машина».
Зараз ставлю «Марсіанські хроніки». Сподіваюсь, що в жовтні можна буде на них прийти. У спектаклі задіяні тільки наші актори. Я вважаю, що вони у нас хороші. Ми вже виростили своїх: Славу Довженка, Максима Максимюка, Сергія Сипливого, Мирослава Павліченко. Я люблю своїх акторів.
Хаб в театрі
Зараз з цим важко, тому що багато недоробок. У тому розумінні, що не вистачає репетиційних просторів. Майже рік я намагаюсь зробити відкриту сцену під деревами. Також ми б хотіли, щоб фоє працювало активніше — у нас не вдався контакт з кафе. Не все виходить, але намагаємось. Думаю, що ми ці спроби не полишимо, бо є цікаві задуми. Можливо, скоро почнемо працювати з невеликим симфонічним оркестром, оскільки у нас є хороша студія звукозапису.
Нова публіка і бійки в антракті
У нас з’явився свій глядач за ті 30 років, що ми працювали. Але коли ми перебрались у нове приміщення, то я вирішив, що потрібно боротись з «комплексом Ірода». Так я називаю ревниве ставлення до молодих режисерів. Іроду сказали, що народився той, хто змінить тебе на троні, після цього він збожеволів. Тож як тільки ми відкрились, я вирішив запрошувати молодих режисерів на постановки. В перший рік у нас поставили спектаклі: Жирков, Голенко, Петросян, Трунова, Захоженко, Павлюк. І у всіх них різна естетика. Оскільки ці режисери вже певною мірою культові, то вони привели своїх фанатів. І у нас були випадки, коли в антракті відбувались бійки. Люди виходили та кричали: «Що це ви нам запропонували?! Якийсь кошмар! Ми звикли до іншого театру на Подолі!». А хтось говорив: «Ви що?! Театр на Подолі — нафталін! А це — справжнє мистецтво!». Але це нам на руку. Зараз люди вже знають на що вони йдуть. І їх маса тепер більш різноманітна. Я вважаю, що це дуже добре. З’явилась можливість думати про те, що можна бути несподіваним і для тих, і для інших.
Чому досі в режисурі
По-перше, я більше нічого не вмію. А мені потрібно якось жити й заробляти гроші. А по-друге — це дуже хороша робота. Шахтар прокидається зранку, їсть макарони, їде, його пускають в шахту на кілометр. Він там цілий день довбеться, потім його підіймають, він приходить додому, приймає душ, знову їсть макарони, лягає в постіль. І тільки після цього відкриває улюбленого Шекспіра. А я приходжу сюди о десятій ранку та одразу починаю читати Шекспіра, Бредбері або ще когось. Плюс, для мене театр — це пошук контакту з зовнішнім світом. Я аналізую мотиви інших життів, інших людей. Театрознавець Ерік Бентлі писав, що — «Жив король і жила королева. Помер король і померла королева» — це література. А — «Жив король і жила королева. Помер король і королева померла з горя»- це вже драматичний твір. З’ясовувати ці мотиви схоже на роботу слідчого. Я ж є адвокатом не тільки Отелло, але і Яго. Я маю зрозуміти, чому людина така. Її ж не можна просто засуджувати. Чому Ірод таке чинить? Коли я у цьому розбираюсь, то розумію щось про себе і про зовнішній світ. Принаймні, мені здається, що розумію. Зараз я займаюсь «Марсіанськими хроніками», тож паралельно дивлюсь на Youtube все, що стосується інопланетян і польотів у космос. Я б цим ніколи й не займався, якби не постановка. Іконографія навколо вистави дає дуже багато інформації.
Батько Даші Малахової
Ми були в Дніпрі на гастролях. Я виходжу зранку поснідати й до мене підбігає якась дівчина. Каже — «Ви режисер Малахов?». Я відповідаю — «Так». І вона просить в мене автограф. Я здивувався, що в Дніпрі, в готелі, звідкись взялась людина, яка мене знає. Даю автограф і питаю, звідки вона знає мою творчість. А вона каже — «Я вашу творчість не знаю. Я знаю, що ви батько Даші Малахової». І тоді я зрозумів, що тепер: «Добрий день, я батько Даші Малахової» (сміється).
Глядачам
Приходьте до нас в театр. Приходьте вільно. Поляки мене навчили, в них є такий лозунг, що театр не для всіх, а для кожного. У цьому є різниця. За лісом потрібно бачити дерева. За людською спільнотою потрібно бачити людей. Ми намагаємось зробити все, щоб нашим глядачам було зручно. І якщо у когось є якісь побажання — ми з радістю їх слухаємо.
